ін прокинувся в темряві. Руки і ноги були зв’язані. В роті був кляп. Штани були мокрими. Кишки бурчали, суглоби деренчали. Він почув характерний звук перемикання швидкості. Жара була нестерпною, повітря пропахло пліснявою. Можна було з упевненістю сказати, що він лежав зв’язаний у багажнику автівки. Він був на грані істерики. Горло стискалося. Він став на коліна і спробував піднятися, але так ударився головою, що мало не зомлів. Наказав собі бути раціональним. Що б зробив Дік Стапп? Він би спокійно лежав і зберігав сили. А Гаррі Шагрін? Він би рахував повороти. Пфефферкорн ліг, зберігаючи сили і почав рахувати повороти. Він визначив, що праве плече було біля зовнішньої частини багажника. Скоро він пристосувався до зміни положення тіла: якщо смикало вгору — вони піднімалися пагорбом, якщо трохи відхиляло ліворуч — спускалися. Здавалося, їхали кілька годин і зробили тисячу поворотів. Ресори в автівки були геть гнилими. Вона потрапляла в ями, і його підкидало аж до кришки, він падав і від болю збивався з рахунку. Коли це сталося втретє, він перестав рахувати і впав у відчай. Нічого ті повороти не дадуть, якщо він не знає відправної точки і напрямку, в якому вони рухаються. До того ж, він і гадки не мав, скільки перебував без тями. Він нічого не знав, геть нічого, і це незнання викликало у нього новий вибух гніву. Він знову почав вигинатися, кататися, битися, кричати і гризти кляп. По шиї потекли ріки слини.

Автівка знизила швидкість.

Зупинилася.

Двері відчинилися.

Він відчув поцілунок вогкого нічного повітря.

Коли з очей зняли пов’язку, він не став пручатися. В жовто-гарячому світлі газорозрядної лампи над ним нависли чотири обличчя. З’явилося п’яте, досить близько, щоб закрити собою світло. П’яте обличчя мало дві оточені зморшками очниці, дві тонкі безкровні губи. Голова була схожою на перекачану повітряну кульку. Обличчя посміхнулося, продемонструвавши неприродно рівні зуби. Пфефферкорн зрозумів, що то протези.

— Заради бога,— сказав він чи спробував сказати. В роті досі був кляп.

— Цить! — гаркнув Люціан Сейворі.

І закрив багажник.

П’ять:

дхиуобхриуо пжулобхатъ бху вхожтьиуочнуиуи жлабхвуи!

(Вітаємо в Східній Злабії!) 

Глава вісімдесят третя

 аєш чудовий вигляд,— сказав Сейворі.— Схуд?

Відповісти Пфефферкорн не міг. У роті й досі був кляп. Члени злочинної банди — до цього він навіть нагоди не мав використати це слово, і незважаючи на свій жалюгідний стан, він міг оцінити влучність цього виразу, бо чотири горили, що протягли його через парковку і закинули в ліфт, були схожі на найсправжнісіньких злочинців — самовдоволено посміхалися.

— Що ж трапилося з твоїм обличчям, га? Ти схожий на Сальвадора Далі з батогом у дупі.

Двері ліфта зачинилися, вони почали підніматися.

Сейворі принюхався. Нахмурився.

— Господи,— зітхнув він.— Ти обіссав штани, еге ж?

Пфефферкорн хрюкнув.

— Віддай йому свої,— сказав Сейворі.

Один зі злочинців неквапливо розстебнув свої поношені штани. Інші троє роздягли Пфефферкорна нижче талії. Двоє підняли його, як малу дитину, а третій натягнув на нього штани. Донор лишився стояти в спідньому.

— Не розслабляйся,— сказав Сейворі.

Незрозуміло було, до кого він звертається.

Ліфт піднімався, піднімався, піднімався.

— Ось тобі моя порада, безкоштовна,— сказав Сейворі.— Спробуй не бути таким похмурим. Йому це не сподобається.

Пфефферкорн навіть не уявляв, що має похмурий вигляд. Хотілося спитати: «Хто такий „він“?», але тут ліфт дзенькнув, і двері відчинилися в найпросторіший вестибюль, який він тільки бачив. У порівнянні з ним будинок де Валле був схожий на мотель. Пфефферкорн уже знав відповідь.

Бандити протягли його крізь пишно прикрашені дерев’яні двері в лабіринт коридорів, уздовж яких стояли озброєні охоронці.

— Не сутулься,— сказав Сейворі.— Поза має для нього велике значення. Не крутись, не витріщайся. Говори, тільки якщо тебе спитають. Якщо він запропонує випити, погоджуйся.

Останні двері були сталевими. Сейворі вставив картку і набрав код. За мить почулося клацання, і Пфефферкорна внесли в кімнату.

Глава вісімдесят четверта

одна зі світлин, яку бачив Пфефферкорн, не віддавала належне його величності президенту Клименту Тітиїчу. Жодне фото не передавало його манеру перетворювати повсякденні предмети на іграшки. Не відтворювало його голос, що налетів на Пфефферкорна, немов ураган. Не враховував його любові до цитат, які він позначав жестом, характерним для американців.