Читаем Чтиво полностью

камері смертників Пфефферкорна можна було подивитися будь-який фільм, було там біде, клімат-контроль і шовкові простирадла. Як на людину, що її скоро публічно розстріляють, він не відчував страху. І не сердився, принаймні на Тітиїча, який урешті-решт був варваром, автократом, що злетів з котушок і діяв за вказівкою дорогої американської консультаційної компанії. Він відчував велике розчарування в собі. Провалив місію, підвів Карлотту, свою дочку і весь вільний світ.

Він часто уявляв, як звертається до своєї геніальності, щоб утекти з небезпечної ситуації. Тепер, коли він опинився саме в такій ситуації, зрозумів, якими дурними були його фантазії. В реальному житті злі викрадачі не забувають замкнути двері. Вони не лишають випадково цілий асортимент запчастин, з яких можна кмітливо сконструювати самостріл. Він лежав на зручному ліжку і розмірковував над фразою «герой гостросюжетних детективів». Вона означала, що герой не просто пройшов крізь серію цікавих подій. Вона означала, що герой активно діяв, тобто робив щось. Але що міг зробити герой гостросюжетних детективів, якщо не можна було нічого зробити? Чи не означав той факт, що він не намагався втекти, що він не був героєм? Чи просто концепція такого героїзму була надуманою? Він вирішив, що і те, й інше. Утекти він не намагався, але сумнівався, що утік би хтось інший. Але через свою пасивність він почувався винним, немов опір був його моральним обов’язком. Він міг би накласти на себе руки. От тоді Тітиїч би побачив. Першою думкою було повіситися на простирадлі, але стіни камери були гладенькими, на них не було жодного гачечка. Він оглянув раму ліжка, сподіваючись розібрати його й уламком порізати собі зап’ястки. Шурупи були добре закручені, саме на такий випадок. Телевізор був убудований у стіну і вкритий товстим шаром плексигласу. В мінібарі були солоні кренделики, чипси, родзинки, дві шоколадки «Тоблерон», шестиунцеві пакетики апельсинового і журавлинового соку, бляшанки з колою і дієтичною колою і мініатюрні пластикові пляшечки скотчу і горілки. Якщо пощастить, можна наїстися до смерті, але скоріше за все він зустріне свою долю з печією. Самогубство відпадало.

Він оглянув стіл. Під примірником східнозлабійського видання «Василія Набочки» в шкіряній палітурці він знайшов маленький блокнот з емблемою казино нагорі. Простий олівець відкотився в дальній край шухляди. Він сів і почав писати.

Це була чисто символічна форма протесту, він навіть не очікував, що щось із написаного потрапить за межі кімнати, але він відчував, що має це зробити. «Люба»,— почав він. Він удався до метафор, порівнянь, алюзій. Зупинився і перечитав. У цілому лист був обережним, немов він щосили намагався здобути прихильність незнайомців. Він викинув сторінку і почав наново, звернувшись до свого дитинства. Він писав годину і лише тоді оцінив зроблене. Знову все було не те. Нічого не було ані про неї, ані про його почуття до неї. Він пробував і пробував. Нічого не виходило. На підлозі камери зібралася величенька купа паперу. Дуже скоро він скінчився. Пфефферкорн стукав по ґратах, доки не прийшов охоронець. Попросив іще паперу. Йому принесли. Він списав увесь блокнот, знову не зміг адекватно виразити себе, попросив іще, і йому принесли третій блокнот. Олівець зламався. Він і досі не написав нічого, що б йому сподобалося. Вирішив зупинитися. Але передумав. Знову передумав. Чотири сорок вісім ранку. Ясно думати він більше не міг. Тепер до нього підступив страх. Він згорнувся на підлозі й обхопив себе руками. Він іще не готовий відмовитися від життя. Іще стільки всього потрібно зробити. Хотілося побачити дочку в новому будинку. Хотілося побачити її дітей. Іще раз хотілося побачити Карлотту. Чи він узагалі колись буде готовий померти? Чи може людина знати, що вона завершила все, що було потрібно? Ось він, фатальний дефект — бажання. Здається, у нього було забагато бажань. Завжди. Байдуже, що казав світ, йому завжди здавалося, що найкраще попереду. Можна опинитися на порозі смерті та все одно хапатися за життя. Це переконання піднімало його вранці. Псувало ночі. Було джерелом усіх радощів і всієї журби.

Двері камери відчинилися. Охоронець вкотив візок з їжею. Зупинився і витріщився на Пфефферкорна. Тоді знизав плечима і накрив сніданок. Пішов. Пфефферкорн лишився на підлозі.

Поступово кімната стала світлішою. Спочатку рожевою і пурпуровою, а тоді золотою. Зійшло сонце. Наближався день, і зупинити його не можна було. Він сів. Сьогодні він помре. Раптом він відчув, що дуже зголоднів. Накинувся на їжу. На таці були круасани, половинка грейпфрута, слойки, кава, кілька видів джемів і желе, м’ясна нарізка.

Усе було дуже смачним.