ін зачинився у ванній і поставив пакет на полицю, нетерпляче потираючи руки. Розв’язав і розгорнув. Усередині була стиролова коробочка. Він витяг її і відкрив кришку. Там лежала серветка, скручена у вузлик. Він обережно розв’язав вузол і розправив краї, готовий побачити електронний ключ або мікрочіп. Принаймні, він очікував на щось таке, але недовірливо заблимав очима, коли побачив блідий пиріжок. Ні, сказав він. Ні, ні. Він тренувався, як проводити обмін, доки слова не закарбувалися в мозку. «Голодний?» «Я наївся, дякую, але, можливо, з’їм це пізніше». «Пізніше». Таким був код. Слово в слово. Саме це і мало статися. Чому ж вона не хотіла віддавати йому пакунок, доки він не сказав пароль? Чому вона вибрала саме цей вечір, як не тому, що Фйотора не було поряд і за ними ніхто не спостерігав? Де ж тоді мікрочіп? Він помацав пиріжок. Його таким годували в безпечному будинку. На смак він здався таким же прісним, як і решта страв злабійської кухні, але Пол сказав, що цей пиріжок уважають делікатесом. Пйа... щось там далі... Пйатшеллаліхій. «Невеличкий пакунок».

Він одразу ж зрозумів відповідь і відчув себе дурнем. Розломив пиріжок і почав шукати всередині. Шукав мікрочип. Шукав мініатюрний передавач. Не знайшов нічого. Лише шматочки покришених коренеплодів і сірі пластівці якоїсь рослини в крохмалистому тісті. Розкрив пиріжок і подивився, чи немає інструкцій усередині. Не знайшов нічого. Просто пиріжок і нічого більше. Розчарований, він хотів викинути його в унітаз, але зупинився, бо загарчав шлунок. Сьогодні він нічого не їв, а тиждень у Злабїї навчив його не нехтувати їжею. Він запхнув шматочок у рота, а решту забрав із собою в ліжко, увімкнув телевізор і натрапив на заставку програми «Вірш, такий поганий!»

Серія була цікавою. Студент-поет обробив сто десяту пісню «Василія Набочки», відому як «Пісня кохання князя», де головний герой розмірковує над тим, від чого довелося відмовитись, аби підкоритися своїй долі: від кохання вродливої дівчини — і цей момент був сповнений іронією, оскільки читач уже ознайомився зі сценами, де ця дівчина показала себе не з кращого боку, бо отруїла царя і хотіла зробити те ж саме і з князем, коли той повернеться. Пфефферкорн потягнувся за книжкою на столику біля ліжка, щоб порівняти текст. Відкрив книжку в кінці, і на груди випала візитівка Фйотора. Він підняв її і оглянув із жалем. Ім’я, номер. Приватний екскурсовод. Він пішов до ванної, розірвав візитівку на дюжину шматочків і змив їх в унітаз. Подивився, як вони крутяться і зникають. Повернувся до ліжка.

Студент-поет дозволив собі вольності з римою і розміром, але найвідважнішим його кроком було те, що він приправив тон князя цинізмом. Такий варіант трохи зменшував драматизм іронії, але робив персонажа, який був занадто вже позитивним, живішим. Пфефферкорну цей прийом сподобався. Трохи негативу не завадить. Герою не доводилося бігати, як Діку Стаппу чи Гаррі Шагріну, відрубуючи пальці й ламаючи хребти, лише заради того, щоб бути цікавим. Пфефферкорн кинув у рота останній шматочок пйатшеллаліхія і витер руки об простирадло. Незрозуміло, як таке гливке і прісне тісто може вважатися делікатесом. Він позіхнув. Лише двадцять на десяту, а вже хочеться спати. Судді сперечалися. Здається, вони вважали, що національна поема — поганий матеріал для експериментів, і критикували з такою завзятістю, що камера крупним планом показала вологу пляму на штанях студента. Пфефферкорн цокнув язиком. Він ніколи не дозволяв, щоб на його заняттях зайшли так далеко. Передача закінчилася. Він знову позіхнув, цього разу сильніше, немов хотів затягнути в себе все повітря в номері. Підвівся в туалет, але ноги не знайшли підлоги, і він упав обличчям у килим. Почекав, доки встане сам. Заграла мелодія нової заставки. «Вставай!» — наказав він сам собі. Тіло не послухалося. Руки попросили дати їм спокій. Ноги теж. Таке враження, що у нього замість кінцівок чотири нахабних підлітки. Він знав, як з ними впоратися. Він дочку виховав. Удав, що йому байдуже. І все було добре, доки він не помітив, що кімната занурюється в темряву. На екрані знущалися з учительки. Він бачив її, немов у кінці вузького тунелю. Її крики долітали до нього, немов через прірву. Викладання — невдячна робота.

За мить до того, як в очах потемніло, він пригадав, чому пйатшеллаліхії так цінувалися. За рецептом у них додавали пшеничне борошно, яке в Західній Злабії було раритетом. Власне, дістати його можна було, лише перевізши контрабандою зі східної частини,— злочин, карою за який була страта. Він почув, як із дверей випав ключ, і подумав, що страва не варта ризику.

Глава вісімдесят друга