Глава сорок друга

 пигун?

— Не зовсім,— відповів Сейворі,— але заради простоти можна і так сказати.

— Але ж це смішно,— обурився Пфефферкорн.

— Це тобі так здається.

— Я ж знав Білла з одинадцяти років.

— То й що?

— Він не був шпигуном.

— Якщо вже тобі так не подобається це слово, гаразд: він не був шпигуном. Він був кур’єром.

— Він був письменником,— сказав Пфефферкорн.— Писав трилери.

— Чолов’яга не опублікував жодної книжки, яку б сам вигадав,— заперечив Сейворі.— Ми все йому давали. Вільям де Валле був ідеальною вигадкою, і під цим я маю на увазі, що ми всі добре попрацювали, створюючи цей образ, включаючи Білла. Він був нашим скарбом, і результат був вартий тисяч людино-годин і мільйонів доларів. Ти навіть уявити не можеш, як нас засмутило його зникнення.

— Навіть не уявляю, про що ви,— сказав Пфефферкорн.

— Кожен роман про Діка Стаппа містив зашифровані вказівки для оперативників на ворожій території, де звичні засоби передачі не працюють.

— Усе одно не розумію.

— Шифр,— кинув Сейворі.

— Шифр?

— Шифр.

— Білл писав з використанням шифру?

— Та я ж кажу тобі, що нічого він не писав. Хлопці писали.

— Що за хлопці?

— О! Хлопці з великої літери.

— Хто вони такі?

— Не важливо.

— Не важливо, але вони заслуговують на велику літеру?

— Усю інформацію отримаєш, коли буде потрібно.

— Мені не потрібно.

— От бачиш!

Вони замовкли. Пфефферкорн звів очі до стелі.

— Що? — поцікавився Сейворі.

— Де камери?

— Немає.

Пфефферкорн підвівся.

— Коли вискочить телевізійна команда?

— Сядь.

Пфефферкорн пройшовся кімнатою.

— Ха-ха,— сказав він, звертаючись до стіни.— Дуже смішно.

— Ми маємо багато чого обговорити, Арті. Сядь. Утім, не сідай, якщо не хочеш. Мені байдуже. Але ми гаємо час.

— Я вам не вірю.

Сейворі знизав плечима.

— Не вірю жодному слову,— заявив Пфефферкорн.— Як таке може бути? Відкрито розказувати про секрети? Абсурд.

— Саме тому дуже важко відстежити. Спробуй послати електронного листа до Північної Кореї, подивимось, як далеко ти зможеш зайти. Але розкручений трилер зробить свою справу краще за все інше. Він був не один, май на увазі. Ми годуємо більшість американських авторів блокбастерів. Усі книжки зі сріблястими літерами — наша робота.

— Але...— розгублений Пфефферкорн удався до останнього аргументу: — Чи не краще звернутися до кіно?

Сейворі зітхнув, немов Пфефферкорн виявився геть тупим.

— Господи,— прошепотів він.— І вони теж?

— Якщо тобі здається, що зараз у тебе кепські справи, уяви, що було б, якби ми дозволили тобі підписати контракт на фільм. Нам і так доведеться попрацювати.

— Не розумію вас.

— Що тобі відомо про Злабію? — запитав Сейворі.

Глава сорок третя

фефферкорн розказав що знав.

— Небагато,— сказав Сейворі.

— То подайте на мене скаргу.

— Можна тебе про дещо запитати? Коли вийшов твій перший роман?

— Тисяча дев’ятсот вісімдесят третього.

— Не цей перший. Інший перший.

— Десь із рік тому.

— Не пригадуєш, чи щось трапилося відтоді в історії Злабії?

Пфефферкорн поміркував.

— Спробували вбити... як його там?

Сейворі гмикнув.

— Заслуговуєш на медаль. Просто щоб ти знав, «як там його» — його величність президент Східної Злабії Климент Тітиїч, і він дуже багатий, жорстокий і мінливий, саме таким хлопцям і не подобається, коли їм стріляють у зад.

— Яке відношення до цього має моя книга?

— Давай пригадаємо один ключовий факт. Це не твоя книга. Згоден?

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Одним плавним рухом,— сказав Сейворі.

— Що?

— «Одним плавним рухом». Це був сигнал. Рукопис, який ти вкрав, навіть не закінчили, а ти втрутився і переробив так, як тобі схотілося.

— Потрібно було його причесати,— сказав Пфефферкорн.

— Не так, як ти зробив. Знаєш, скільки «плавних рухів» ти видалив?

— Це кліше,— не здавався Пфефферкорн.— Воно нічого не означає.

— Серйозно? Даю тобі іще одну спробу. Скільки?

Пфефферкорн промовчав.