— Це вже твоя турбота,— сказав він.— Попрацюй із ним.

— Татку, ти серйозно?

Він кивнув.

— Ой,— сказала вона.— Ой-ой-ой.

— Люба, що не так?

— Нічого,— відповіла вона.— Я така щаслива! — Вона обхопила його руками.— Дякую.

— Нема за що.

— Дуже тобі дякую.

— Нема за що,— повторив він, цього разу менш упевнено.— Е-е... Люба?

— Так, татку?

— Я забув спитати про ціну.

Вона назвала цифру.

— М-м,— тільки і сказав він.

Вона опустила руки.

— Ти не маєш його купувати.

— Я хочу.

Вона знову його обійняла.

— Я так тебе люблю!

Пфефферкорн спробував пригадати, коли йому мають заплатити за наступний роман. Спробував вирахувати, чи цього вистачить, щоб заплатити за будинок усю суму, чи доведеться брати позику. Про нерухомість він не знав геть нічого. Але хай там як, він не зможе нічого зробити, якщо не напише книгу. Зараз у нього дев’яносто дев’ять слів, включаючи заголовок і присвяту. Цікаво, чи ця обіцянка — підсвідомий спосіб мотивації, щоб змусити себе взятися до роботи? А може, він просто не хоче бачити дочку розчарованою. Весілля поставило високу планку, і тепер йому доведеться підтримувати рівень або навіть піднятися вище. Він відсунувся, щоб вона не почула, як калатає у нього серце.

— Татку? Все гаразд?

— Усе добре.

— Ти трохи позеленішав,— сказала вона.— Хочеш присісти?

Він похитав головою. Удалося навіть посмішку видавити.

— Маю для тебе питання.

— Яке, татку?

— Коли я стану старим і мочитимусь у штани, де буде моя кімната?

— Припини.

— Ага, зрозумів. Хочеш віддати мене в будинок пристарілих.

— Тату, припини.

— Не звертай.

Глава сорокова

спіх Пфефферкорна одночасно і підняв, і опустив статус його як професора. З одного боку, попит на його заняття з творчого письма підвищився, навіть довелося скласти списки бажаючих на наступний семестр. З таким величезним вибором він отримав можливість контролювати склад класу. Однак, продовжував,— безглуздо, як сам уважав,— допускати непропорціональну кількість студентів різних типів. То були ті ж студенти, які зі снобізмом ставилися до його роботи, поводилися зневажливо, немов він просто не міг їх нічого навчити про справжню літературу, якщо заробив купу грошей на нікчемних оповідках. Навіть його добрі рецензії давали підставу для зневаги, що свідчило про смерть критичної сумлінності. Той факт, що його перший роман був белетристикою, нікого не вразив. Ніхто про нього і не чув. Пфефферкорн часто міркував, чи не варто йому повернутися до випасання юних дівчат.

Оповідання, яке вони обговорювали того ранку, було присвячене старому, що наближався до кінця життя. Він доглядав за садом, не помічаючи, як цвітіння насміхалося над його власним старінням. Тоді старий подивився фільм, у якому в прискореному записі показували, як ростуть квіти, як вони розвиваються від паростка до повного розквітання, а тоді в’януть і помирають. Уся ця послідовність була описана в найменших деталях. Оповідання закінчувалося загадковим фрагментом діалога.

Автором був двадцятирічний хлопець на ім’я Бенджамін, який заявився на заняття у фетровому капелюсі. Процес старіння в тексті зводився до трагічного опису чоловічого тіла в стані руйнування, хоча Пфефферкорну довелося визнати, що про урогенітальні проблеми та артрит молодий чоловік написав із вражаючою впевненістю. Але все одно, на думку Пфефферкорна, оповіданню не вистачало емоційної проникливості. Не було в ньому жодної спроби зрозуміти психічний стан старого. Немов автор поклав головного персонажа на стіл та й лишив його там. Коли Пфефферкорн спробував підняти цю тему, він зустрівся з гарячим опором, і не лише з боку Бенджаміна: на його підтримку стали друзі-однодумці. Вони заявили, що Пфефферкорнове розуміння персонажа застаріле. Вони накинулися на письменників, які забагато пояснюють. Пфефферкорн захищався, цитуючи авангардистів та постмодерністів, які йому подобалися, вказуючи на те, що навіть ці нібито неемоційні роботи побудовані навколо вогкої, пульсуючої серцевини гуманності.

— Усе це лайно,— заявив Бенджамін.

— Ми всі роботи,— підтримала його сувора дівчина на ім’я Гретхен.

Пфефферкорн попросив її пояснити, що вона мала на увазі.

— Я маю на увазі, що ми всі роботи,— сказала та.

Закивали голови.

Пфефферкорн розгубився.

— Ви не можете всі бути роботами,— сказав він, не розуміючи, які аргументи наводити та навіщо він узагалі намагається їх знайти.

Вони з цими студентами розмовляли різними мовами. До того ж він утомився, бо погано спав кілька місяців поспіль. Лікар прописав йому заспокійливе, але воно чомусь не допомагало, він доходив до межі сну, але не переступав її, і проводив безсонні часи немов у тумані. Він дивився на себе очима своїх студентів і бачив слабкість.

— Я не робот,— твердо повторив він.

— Звідки вам знати? — запитала Гретхен.

— Бо я не робот,— відповів Пфефферкорн.

— Так,— не здавалася вона.— Але звідки вам це відомо?

— Я людина,— сказав Пфефферкорн.— Якщо мене розрізати, потече кров.

— А якщо мене розрізати,— відповіла вона,— потече мастило.