Годинника він не купив. Замість того провів кілька днів у бібліотеці коледжу, залучивши до роботи люб’язного студента (який став іще люб’язнішим, отримавши стодоларову купюру), щоб зробити копії титульних сторінок усіх головних американських газет за два тижні після виходу з друку кожного роману про Діка Стаппа. Усього набралося тисяча сторінок, і він не спав цілу ніч, виписуючи в зошита заголовки з теми. Закономірність підтверджувала його передчуття: романи Вільяма де Валле передбачали кожен поворот політичного життя Злабії з кінця 1970-х. У півдюжині випадків, коли Пфефферкорн не знайшов ані заколоту, ані повстання, що співпадали з часом публікації роману про Діка Стаппа, він вирішив, що відбулися залаштункові інтриги, інформація про які не просочується за межі певних кіл. Він закрив записник, серце шалено калатало. Він легковажно грався з долею людей, чиєї країни навіть не може знайти на малі.

Поглянув на годинник. Восьма тридцять ранку. Збіг униз шукати таксі.

Він їхав і готував промову. «Я хочу вийти з гри»,— скаже він. Або: «Досить з мене цих брудних справ». Сейворі спробує його переконати, звісно, а тоді почнуться загрози. Доведеться триматися. «Брудніть свої руки самі,— скаже він.— Я не ваш інструмент». І кілька разів повторив подумки: «Я не ваша іграшка».

Він увійшов у ліфт і натиснув кнопку верхнього поверху. «Послухайте,— почне він.— Я не ваша іграшка». Ні: «Ви, послухайте!» Так краще. Одразу ставало зрозуміло, хто несе відповідальність. Він спробував іще: один раз із іменем Сейворі, один раз без. Якщо назвати Сейворі на ім’я, то можна притиснути того до стіни і не дати жодного шансу звалити відповідальність на інших. З іншого боку, це надавало Сейворі індивідуальності, а Пфефферкорн хотів принизити чоловіка, зробити його якомога меншим, таким, якого легко розчавити. «Ви, послухайте мене!» В ритмі стакато, як постріл з револьвера. Фраза «Послухайте, Сейворі!» схожа на удар мечем. Він так і не вирішив, із чого почати, коли пролунав дзвоник і двері ліфта відчинилися. Він рішуче вийшов і постукав. Ніхто не відповів. Він постукав іще раз, більш упевнено. Відповіді не було. Смикнув за ручку. Вона повернулася.

— Ви, послухайте! — сказав він, переступивши поріг.

Далі він не пішов. Кімната була геть порожня.

Глава сорок восьма

фефферкорн зателефонував своєму агентові.

— Потрібно притримати книгу.

Той розсміявся.

— Я серйозно,— сказав Пфефферкорн.— Я не можу дозволити надрукувати її в такому вигляді. Забагато помилок.

— Ти про що? Вона ідеальна. Усі так кажуть.

— Я...

— Це ти сам так вирішив.

— Мені потрібно дещо виправити.

— Слухай,— сказав агент.— Я розумію, ти нервуєш, але...

— Не нервую,— крикнув Пфефферкорн.

— Ну, що я кажу.

— Послухай мене! Послухай! Послухай: потрібно їм зателефонувати і сказати, що нам потрібен іще місяць, щоб я міг перечитати іще раз.

— Сам знаєш, що я нічого не можу зробити.

— Можеш. Мусиш.

— Ти сам себе чуєш? З глузду з’їхав.

— Гаразд,— сказав Пфефферкорн.— Я сам зателефоную.

— Стривай, стривай, стривай. Не роби цього.

— Зроблю, якщо ти не зробиш.

— Що відбувається?

— Передзвони, коли поговориш із ними,— сказав Пфефферкорн і кинув слухавку.

Через сорок п’ять хвилин задзвонив телефон.

— Ти поговорив з ними? — запитав Пфефферкорн.

— Поговорив.

— І?

— Вони сказали ні.

Пфефферкорн мало не задихнувся.

— Уже надрукували перші чотириста тисяч,— сказав агент.— Відвантажують. Чого ти хочеш? Щоб усе повернули?

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Слухай, я розумію, як ти почуваєшся...

— Ні,— сказав Пфефферкорн.— Не розумієш.

— Чудово розумію. Я таке і раніше бачив.

— Нічого ти не бачив.

— Бачив. Десятки разів. Це звичайна реакція. У тебе нормальна відповідь на стресову ситуацію. На тебе розраховують люди, ставки високі. Я розумію. Знаю. Витримати буває важко. Це не змінює того, що ти зробив. Ти написав фантастичну книгу. Ти зробив свою справу. Нехай тепер вони роблять свою.

Він не спав цілу ніч. Перечитував книгу і загинав куток кожної сторінки, де героєві бракувало часу. Часовий механізм було запущено. Він нарахував дев’ятнадцять сигналів і, здавалося, чув тікання лічильника. Він скопіював найближчі абзаци, ретельно їх переглянув, шукаючи підказок. «Кого я намагаюся надурити?» — подумав він. Йому потрібен ключ до шифру, чи що там буває у таких випадках. Потрібні знання. Він підключився до Інтернету і прочитав про зламування кодів. Нічого з того, що там пропонували, не спрацювало, хоча зовсім випадково він виявив, що інструкції до пральної машини є кодом для вступної сцени «Чекаючи на Годо»[2].

Пфефферкорн був у відчаї.

Глава сорок дев’ята

 ідолашний Артуре.

Щойно він набрав номер Карлотти, як зрозумів, що припустився помилки. Зателефонував, щоб знайти втіху, але як вона могла його втішити, якщо він не міг розказати їй правду? Її співчуття тільки дратувало.

— Білл завжди так почувався перед тим, як мала вийти книга. Немов мало статися щось жахливе.

Пфефферкорн не відповів.

— Ви такі схожі,— сказала Карлотта.

— Гадаєш?

— Так, іноді.

Вони помовчали.

— А я гарний коханець? — запитав Пфефферкорн.