Кілька студентів вирішили, що це дуже смішно. Пфефферкорн відчув, що у нього починається мігрень, і дуже зрадів, коли заняття скінчилося.

Увечері він сидів за своїм столом перед двома стосами паперу. В одному — листи, які він уже давно не читав, в іншому — сотні оповідань, які студенти написали протягом усіх цих років. Він завжди зберігав копії на випадок, якщо хтось раптом стане знаменитим, і його перші оповідання стануть цінними. Але зараз його ціллю було не отримати задоволення. Скоріше, він хотів знайти щось таке, що можна було б використати. Остання відчайдушна спроба змінила кількість слів на сто дев’яносто вісім, але він так і не пішов далі другої сторінки. Може, десь у тридцятирічній вежі посередності і був якийсь натяк, що підстьобнув би його творчий запал. Він пообіцяв собі, що не крастиме дослівно. Не його стиль. Йому потрібно лише розігнатися.

Через двісті сторінок він обхопив голову руками. Усе не те.

Переключився на пошту. Більшість листів були неважливими. Рахунки, багато з яких уже прострочені. Агент прислав звіт по гонорарам і кілька чеків на непогану суму,— носа відвертати не варто, але будинок на них точно не купиш. У пухкому конверті він знайшов кілька злабійських примірників «Кривавих очей» у паперовій обкладинці, від яких вирішив позбавитись, лишивши собі один. Його новий кабінет і так був завалений авторськими примірниками. Він зім’яв листа, що супроводжував книжки, і побачив конверт, підписаний крупним непевним почерком. Його відправили кілька тижнів тому. На конверті була зворотня адреса, але імені він не побачив. Відкрив. Усередині було кілька згорнутих сторінок і записка, написана на цупкому картоні.

Л. Сейворі»

Пфефферкорн аж здригнувся, пригадавши Біллова агента з великою поцяткованою головою. Номера телефону в записці не було. Та й часу зустрічі Сейворі не призначив. Чи означає це, що Пфефферкорн може заявитися за згаданою адресою, коли йому заманеться? Чому Сейворі впевнений, що він приїде? Дуже дивна — й офіціозна — манера призначати зустріч. Чорт, подумав Пфефферкорн. Він і не збирається задовольняти цю забаганку. Тут він поглянув на згорнуті сторінки. І одразу все зрозумів.

Глава сорок перша

фіс Люціана Сейворі був розташований у центрі міста, неподалік від офісу агента Пфефферкорна. Наступного дня Пфефферкорн вийшов з автобуса, і його мало не збив з ніг порив вітру, що з подвоєною силою проривався між будинками. Він квапливо увійшов до вестибюлю, знайшов прізвище Сейворі в переліку офісів і піднявся ліфтом у пентхауз.

На цьому поверсі містилися й інші офіси, і Пфефферкорн очікував, що його зустрінуть кілька секретарок. На його подив, до нього вийшов сам Сейворі.

— Дуже вчасно, чорт забирай,— сказав Сейворі.— Заходь.

Пфефферкорн увійшов до величезної кімнати, ідеально бежевого кольору, майже порожню. Два бежевих стільці стояли по обидва боки бежевого столу. Вздовж бежевої стіни вишикувалися бежеві шафи. Від такої кольорової гами йому здалося, що його розмазали по стіні.

— Я б спочатку зателефонував,— сказав Пфефферкорн,— але ви не лишили номера.

— У мене немає номера,— сказав Сейворі.

Вигляд у нього був такий самий, як і на похороні.

Пфефферкорн припускав, що хтось інший у такому похилому віці був би більш поношеним і втомленим. Але Сейворі нагадував живу скам’янілість. Він зайшов за стіл і сів.

— Я так розумію, що ти врешті-решт помудрішав.

— Ви не лишили мені вибору.

Сейворі посміхнувся.

Пфефферкорн опустився на стілець. Він витяг сторінки і поклав на стіл. На першій було написано:

Детективний роман

Вільяма де Валле

— Дещо ти виправив дуже вдало,— сказав Сейворі.— Визнаю.

— Дякую,— відповів Пфефферкорн.

— Гарна назва.

— То ваша ідея.

— Тобі вистачило глузду нею скористатися.

Вони помовчали.

— Ти гадав, що я не дізнаюся? — запитав Сейворі.

— Я думав, що існує лише один примірник.

— Чому це, в біса, ти так вирішив?

— Карлотта сказала, що він ніколи не показував незакінчену роботу.

— То, мабуть, їй не показував.

Пфефферкорн не відповів.

— А тоді ти вирішив піти ще далі й скористатися моєю назвою? Немов сам хотів привернути мою увагу.

Пфефферкорн знизав плечима.

— Може, і хотів.

— О! — сказав Сейворі.— Розумію. Це був крик про допомогу. Ти хотів, щоб тебе спіймали.

— Точно,— погодився Пфефферкорн.

— Щось на кшталт фройдовської штучки. «Відшльопайте мене».

— Можливо.

— Це одна теорія,— сказав Сейворі.— Проте я маю власну. Хочеш почути? Ось вона. Ти ні про що із цього не подумав, бо ти лінивий жадібний сучий син, ще й погано організований.

Знову запала тиша.

— Можливо,— нарешті сказав Пфефферкорн.

Сейворі стукнув по столу.

— Ну, ми ніколи не дізнаємось.

Пфефферкорн поглянув на нього.

— Чого ви від мене хочете?

Сейворі гмикнув.

— Чудово.

— Що?

— Я сам із собою побився об заклад, що ти скажеш це чи «Навіщо ви так зі мною?»

— Не розумію, навіщо взагалі це витягувати. Просто скажіть, скільки вам потрібно, і я скажу, чи зможу я заплатити. Більше говорити нема про що.

— Навпаки,— сказав Сейворі.