Пол кинувся до дверцят духовки. Звідти вирвалася чорна їдка хмара. Дочка Пфефферкорна підбігла до мийки і почала наливати воду в миску. Пфефферкорн, кашляючи, енергійно намагався висмикнути себе із-за столу.

— Стривай! — закричав Пол.

Дочка виплеснула вміст миски в духовку. Там зашипіло і зашкварчало. Усе забризкало жиром. Дочка зойкнула і впустила миску, та розбилася. Пол пірнув з головою в паруючу духовку, намагаючись урятувати курча, але воно вже намокло, ще й безнадійно обвуглилося. Він витягнув м’ясо і застогнав. Дочка його втішала, підбираючи осколки миски голими руками.

— Чи не може хтось мені допомогти? — попросив Пфефферкорн.— Я застряг.

Усі погодилися, що винна духовка. Пфефферкорн із дочкою повернулися на канапу, щоб провітрилася кухня.

— Сил не вистачає жити в місті,— сказала вона.— Немов живеш у зоопарку.

— А де ще можна жити?

Вона назвала передмістя.

— Не так уже й далеко,— додала.— Ти можеш доїхати до нас хвилин за тридцять.

— Таке враження, що ви вже обрали житло,— сказав він.

— Обрали.

Вона підвела його до комірчини, яку Пол переобладнав під кабінет, і показала сайт на комп’ютері.

— Правда, гарненький?

— Картинки красиві,— відповів він.

— Ти маєш побачити його в реальності.

— Ви там уже були?

— Брокер возив минулої неділі.

— У вас є брокер?

— Це людина номер один у своїй галузі,— сказала дочка.

— Добре,— погодився Пфефферкорн.

— Може,— продовжила вона,— ти хочеш сам приїхати і глянути?

— Люба? Батьку?

— Ми тут. Я показую йому будинок.

З’явився Пол із пластиковим пакетом сміття в руках.

— Нічогенький, еге ж?

Пфефферкорн поглянув на зображення на моніторі.

— Вам краще знати.

Глава тридцять шоста

ісля вечірки у філармонії Карлотта пішла спати раніше, посилаючись на головний біль і спазми в шлунку. Із обережності вони вирішили провести ніч окремо. Пфефферкорн уже досить освоївся, щоб знайти собі постільну білизну, тож відніс Карлотті чай з аспірином, підіткнув ковдру і спустився вниз.

Він неспокійно міряв кроками бібліотеку, зазирав то в один том, то в інший, повертав їх на місце. Сидіти не хотілося. Хотілося діяти. Особливо хотілося зайнятися сексом. Він приховав своє розчарування від Карлотти, але тіло чогось очікувало. Вилаяв сам себе, пригадавши слова Оскара Вайльда про розкіш, яку варто лише раз спробувати, і вона перетворюється на необхідність. Цікаво, чи не вийде з цього підходящого сюжету для роману.

Щоб спалити зайву енергію, він спустився до басейну. Для нього вже стало звичним пропливати кілька доріжок щодня. Він не Вілл, це точно, але в його віці помірні вправи приносять величезну користь. Тепер він був у значно кращій формі і міг плавати тридцять хвилин, не зупиняючись, щоб продихатися. Зазвичай він приходив до басейну вдень, коли Карлотта танцювала танго. Вона спробувала умовити його приєднатися, але танцювати йому подобалося не більше, ніж Біллу, та й Хесус Марія де Ланчбокс йому не подобався, оті його шовкові сорочки та намащені груди.

Він трохи ліниво поплавав. Вийшов, витерся свіжим рушником із піраміди, яку покоївка положила на стійку смузі-бару, загорнувся в халат. Дизайнерський, подарунок Карлотти, щоб не доводилося носити завеликий Біллів.

Угорі він оглянув картини, скульптури, меблі. Зробив собі сандвіч, відкусив двічі і відклав. Його охопило якесь незрозуміле збудження. Він вийшов на терасу, перейшов лужок і пішов стежкою до кабінету.

Глава тридцять сьома

ісля крадіжки в сарай він не заглядав. Схоже, сюди так більше ніхто і не заходив. Це місце перетворилося на покинуту гробницю, усе лишилося там, де і було, тільки вкрилося пухким сірим покривалом. Він чхнув і витер очі. Ось крісло, стілець, стіл. Книжкова шафа, книжки, його книжка. Світлини. Горнятко з олівцями. Те, що мало бути рукописом, але насправді було стосом чистого паперу з титульною сторінкою.

В уяві він бачив, як знаходить схованку з неопублікованими Білловими романами. Йому б вистачило і незакінченого тексту. Навіть план згодився би. Але, звісно, нічого такого не існувало, а якби він щось і знайшов, навряд чи зрозумів би. Ідей йому ніколи не бракувало, бракувало систематичної роботи.

Він узяв примірник свого першого роману, того, що Білл так ніжно опрацював. Перечитав свою фальшиву присвяту. Тепер, коли він уже не був бідним, сама думка, що таку міцну дружбу, як їхня, можна звести до змагання, здавалася дитячою.

Хтось постукав у двері.

У тому, що він у кабінеті, не було нічого поганого, але пам’ять про його гріх затьмарила розум, він відчув спазм злочинної паніки. Покоївка і дворецький узяли вихідний. Лишалася Карлотта. Чому вона не в ліжку? Він почекав, доки вона піде. Постукали ще раз. Він відчинив двері. Повз нього проскочив песик і плюхнувся під стіл.