Агент ущипнув себе за носа.

— Будь ласка, давай не вдаватися до теорії.

— І для такої книжки знайдеться своя аудиторія,— не відступав Пфефферкорн.

— Я й не кажу, що не знайдеться.

— Я б таку читав.

— Не всі такі розумні, як ти.

— Чому ж тоді ми наполягаємо, що розуміємо інтелект американських читачів?

— Я не кажу, що таких людей немає, еге ж? Питання ось у чому: чи є читачі твоєї книги твоїми читачами? Ти ж починаєш не з нуля. Людям відомо ім’я А. С. Пепперса. Вони знають, що він пише, і вони про це пам’ятають, коли відраховують свої двадцять чотири дев’яносто п’ять. Роман — це контракт. Це обіцянка читачеві від письменника. Ти просиш людей довіряти тобі. Але... Я розумію твої почуття щодо цього. Не кажу, що так не можна робити. Просто кажу, що є певні сподівання.

Пфефферкорн нічого не відповів.

— Якщо хтось і зможе підтримати цей проект,— сказав агент,— то тільки ти.

— Я ціную таку довіру.

— Це моя робота.— Він досі навіть не поглянув на свою тарілку.— Отже, коли я зможу прочитати кілька сторінок?

Глава тридцять четверта

огло бути й гірше. Йому ж не відмовили одразу. І він погодився зі своїм агентом, що будувати трилер навколо чоловіка, що бореться з власним відчуттям неадекватності,— це питання техніки. Чим сміливіша пропозиція, тим більше майстерності потрібно, щоб її втілити, а Пфефферкорн знав свої обмеження. Можливо, хтось і міг написати таку книгу. Але не він.

Він сів за стіл і почав відповідати на електронні листи. Жінка просила глянути на її роман. Пфефферкорн подякував їй за інтерес і пояснив, що ніколи не читає незакінчені романи, таке вже у нього правило. Жінка похилого віку винесла йому сурову догану за богохульство. На ці звинувачення він відповів довгим, насиченим нецензурними виразами листом, але видалив його і написав, що дуже шкодує, що її образив. Громадський центр у Скокі запрошував його виступити з коротенькою промовою на щорічному письменницькому обіді. Він відіслав їх до свого бюро доповідей. Дуже скоро він упорався з усіма завданнями, і нічого не лишалося, як клікнути на файлі під назвою «роман2». Перед ним відкрилося півсторінки тексту, що він зміг написати за одинадцять місяців роботи.

Важко назвати це високою літературою, але справу свою ця фраза зробила. Ось від того, що було далі, він поморщився.

— Господи,— пробурмотів Пфефферкорн.

Речення він видалив. А за ним видалив і наступне речення, і те, що за ним, доки не лишився тільки перший рядок і початок розмови.

— Вам уже досить,— сказав бармен.

Пфефферкорну теж було вже досить. Він видалив діалог. Порахував слова. Отже, зараз його блокбастер складався із семи слів.

Глава тридцять п’ята

 еприємно говорити, але я тобі казала,— заявила дочка Пфефферкорна.

Вони сиділи на канапі в їхній квартирі, Пол закінчував готувати вечерю. Пфефферкорн сказав, що за кілька днів летить до Каліфорнії. Дочка самовдоволено посміхалася щоразу, коли згадувалося ім’я Карлотта, немов знала про них усе.

— То й не говори,— сказав Пфефферкорн.

— Не буду.

— Але навіть якщо неприємно, та все одно кажеш.

— Ой, татку. Розслабся. Мені здається, що це дуже мило. Що буде?

— Вечірка у філармонії.

— Гламурно.

— Нудно.

— Ще й не почалося, а ти вже втомився.

— Багато і не потрібно,— відповів Пфефферкорн. Пол з кухні крикнув, що вечеря буде готова за п’ять хвилин.

— Він просто чарівник,— посміхнулася дочка. Пфефферкорн прикусив язика. Дуже вже часто він опинявся жертвою кухарських експериментів зятя. І завжди щось було не так — юшка википала, пудинг не застигав,— і в усьому звинувачували неправильне обладнання, ніколи навіть не згадуючи, що кухареві не вистачає умінь.

Пол зазирнув до кімнати.

— Якщо зголодніли, можна приступати до салату.

На ньому був фартух з написом «Кулінарний ніндзя».

— М-м...— сказала дочка.

Вони перейшли до кухні. Квартира — та ж сама однокімнатна завбільшки з поштову марку, де жив Пол до одруження, і з появою іще одного мешканця вона стала трохи нагадувати табір біженців. Перед тим як сідати за стіл, Пфефферкорн навідався до туалету, бо знав, що коли вже опуститься на стілець, вийти не зможе, доки Пол не відсуне стіл, а для цього потрібно пересунути баклажку з водою, а для цього, у свою чергу, потрібно відсунути обробний столик.

— У нас забагато речей,— сказала дочка, дивлячись, як Пфефферкорн утягує живіт.

Салат був складний, з екзотичним насінням і цедрою. Пфефферкорнові казали, які шматочки ковтати, які жувати, але випльовувати, а які були в страві лише заради аромату.

— Дивовижний,— похвалила дочка.— Де взяв рецепт?

— В інтернеті,— відповів Пол.

Пфефферкорн виделкою витяг лушпиння, що застрягло між передніми зубами.

— Смачно,— сказав він.

— Дякую, батьку.

— У нього такий приємний підкопчений запах,— сказала дочка.— Що це таке?

— Щось горить,— відповів Пфефферкорн.