Читаем Знахар полностью

– Ой, не хвилюйся, я витягну у тебе кляп, і ти можеш кричати скільки завгодно. Тобі нічого не заважатиме. Любителі часто роблять помилку, залишаючи жертву з кляпом у роті. Ну, дихати стає важче, і можна швидше задихнутися. Халтура. Іноді також прив'язують до решітки мотузкою. А вона може перегоріти. Дурне діло.

– Грррррр!

– Тобі пощастить. Ти знайшов експерта.

Ліворуч від Ришарда спалахнуло світло. Повернувши голову, він побачив, як чоловік дістав один факел. На ньому був чорний капюшон.

– А може, нещастя…

Ленцький відчув тепло за спиною. Цей виродок, ймовірно, справді запалив піч. Якщо незабаром не з'явиться Кароль з вогнегасником, ватажок найдурніших жартів у їхній купі старих хлопів... Гаразд, він давно перестав вірити в дурні жарти.

– Подивись на це з іншого боку. Ти ніби раптом опинився у 1639 році, коли тут була побудована ця краса. Яка в ній міць.

Не було жодного сумніву, що за його спиною щось коїться, швидше за все, вищезгадані бездимні дрова. Почало ставати гаряче.

– Вслухайся в слова. Піч для відьом. Міць.

Він не слухав. Єдине, на чому він міг зосередитися, це зростаючий біль. Тим часом над його обличчям раптом з'явилася голова самозваного ката в каптурі. Непокірні спалахи факела відбивали лезо ножа, яким мучитель швидко перерізав мотузку, що тримала кляп. Нарешті Ришард міг глибоко вдихнути й говорити.

Але з його горла вирвався лише довгий крик.

Він кричав ще довго, а спокійна гладь озера далеко відносила його передсмертне виття.

РОЗДІЛ 12

Розбивання яєчної шкаралупи, булькання кавоварки, човгання тапочок по мармуровій плитці, позіхання Кшисєка. Десь там, ніби на задньому плані, грало радіо, подаючи музичну кашу, яку ведучі вперто називали "новими суперхітами". Тихий ранок у будинку, де живуть чудотворець і смертельно хворий. І не забуваймо про біляву красуню, яка зараз готує сніданок. Без драми, піднесення та раптових поворотів сюжету. Проте щось прошепотіло Кшисєкові на вухо: "передчасно, братику, передчасно". Це був давній насмішник чи якийсь новий персонаж? Радіо грало якусь безглузду мелодію, напевно, від якоїсь наркотичної дівчинки, бо вона співала з упевненістю, що під деревом стоять черевики, і вони постійно танцюють. "Дивно, - подумав він, змащуючи скибку маслом, - як далеко зайшли ЗМІ. Це радіо крутить п’ятнадцять пісень по колу та називає це "найкращою музикою".

Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився Генрі, руйнуючи ідилію та хід думок Кшисєка. Поліцейський стояв у дверях, мов штурмовик, розпатланий, неохайно одягнений, у шльопанцях. Ймовірно, дім він покидав в режимі екстреної евакуації.

– Горить? – інстинктивно запитав Кшисєк.

– Якби ти, курва, знав! – відповів той.

– Доброго ранку, – усміхнулася Вероніка, нагадуючи їм, що вони живуть у цивілізованому будинку з певними правилами, наприклад, звичаєм вітатися.

– Доброго ранку, вибач, – поліцейський трохи розгубився, але це не завадило йому, м’яко кажучи, грубо кинутися на кухню і сісти перед Кшисєком. Він подивився глибоко в очі хлопцеві.

– Привіт? – нерішуче привітався той, прикриваючись зубчастим ножем для масла.

– У мене щось є. Я маю на увазі, ми маємо. Щось є. Я вважаю. Безумовно. У мене є.

У Кшисєка склалося враження, що Генрі хоче розповісти йому все одразу, і водночас його знання були страшенно невпорядкованими.

– Спокійно, може кави? – вставила Вероніка.

– Так, і кави теж, — відповів поліцейський, навіть не дивлячись на неї. – У нас ще одне вбивство. Сьогодні вночі!

– Тут, у нас? – запитав Кшисєк.

– Ні. Це означає, так. Я маю на увазі в Польщі. Саме в Нисі. Але це наш тип.

Генрі подивився на хлопця і, випаливши цю інформацію, мовчав, дивлячись на нього.

– Що? – розгубився Кшисєк. – Ніби це я?

– Господи, який ще ти?! – обурився поліцейський.

– Тоді розповідай, що і як, – розлютився хлопець. – А то якось дивно на мене дивишся.

– Що я тобі скажу? Нехай розкажуть! – Генрі підвівся і схопив пульт, яким він вмикав телевізор, що висів на стіні в кухні. – Телевізор вам усе розкаже, – додав він.

Маленький Samsung був автоматично налаштуваний на TVN24. На березі озера стояв репортер в окулярах і з похмурим обличчям щось несамовито повідомляв.

– Чорт, голосніше! – Генрі натискав кнопки на пульті, поки нарешті без проблем прослухав гарячий звіт.

– Зроби тихіше, бо Якуб… – запротестувала Вероніка, але поліцейський з прикутими до екрану очима жестом руки змусив її замовкнути.