Читаем Останній страх полностью

Мет знову подумав про Дені. Уявляв свого брата у камері, як той бореться зі сльозами. Яке жахливе місце, де найменший прояв емоцій сприймається за слабкість, а той, хто їх виявляє, — легкою здобиччю. Ось чим пояснювалися бугристі мускули брата і сталевий блиск у його холодних очах.

Келлер прийшла з кавою і пластиковим пакунком. Замість того щоб повернутися на переднє сидіння поряд із водієм, всілася позаду поряд із Метом. Вийняла з пакунка пляшку води і яблуко, вручила йому.

— Енергетиків у них немає, — заявила, і було ясно, що вона бреше, — а в академії нас учили, що вода допомагає прокинутися ще краще, аніж кофеїн.

— Справді? — перепитав Мет, заздрісно поглядаючи на пластянку в її руці.

Келлер усміхнулася і сьорбнула кави. Водій завів двигуна, але Келлер і не думала пересідати. Мет збагнув, що їй треба було з ним поговорити.

— Послухайте, — розпочала вона, коли позашляховик знову виїхав на трасу, — знаю, що це не найкращий момент, але нам потрібна ваша допомога.

Мет напружився. Ковтнув води з пляшки.

— Звичайно.

— З мексиканськими органами влади важко співпрацювати, — вона зітхнула, — вони ще не надали дозволу на повернення тіл на батьківщину. Кажуть, що для цього хтось із рідних має підписати ряд документів, перш ніж можна буде отримати дозвіл на перевезення.

— Добре. Я підпишу що треба, нехай надсилають.

— От у цьому й заковика. Вони не хочуть нічого надсилати. Кажуть, що треба, щоб хтось із рідних приїхав на місце.

— Хвилинку, що?

— Ми намагаємося домовитися через наші дипломатичні канали, але місцева влада упирається. Вона ухиляється від надання детальної інформації, а тільки наполягає, щоб особисто явився хтось із родини.

— Чому вона так поводиться? — запитав Мет.

— Можливо, через туризм. Адже те, що сталося, не найкраща реклама для місцевого туризму. А можливо, просто якийсь бюрократ хоче показати свою владу. Або… або вона щось приховує.

Мет замислився.

— Ну, якщо ви вважаєте, що так треба, я поїду, звісно. Коли мені слід вирушити?

— Ми замовили вам квиток на літак на завтра, на вранішній рейс.

Мет важко зітхнув. Що ще мало статися у такий чорний тиждень? Він непевно кивнув, знову втупившись у віконце. Він зовсім не був готовий до подорожувань. На банківському рахунку лежала сотня доларів, а то й менше. А після сварки з батьком він уперто відмовлявся від будь-якої фінансової допомоги з його боку.

Решту дороги вони просиділи мовчки, аж поки позашляховик не дістався до Манхеттена.

Дощ припинився, і несподівано через густі хмари прорізався яскравий промінь сонця. Золотаві відблиски сонячних зайчиків на стінах будинків раптом нагадали Мету про одну з їхніх сімейних традицій. Щороку в липні аудиторська компанія, де працював батько, влаштовувала річний з’їзд персоналу в Нью-Йорку, на який вони вирушали цілою родиною. Дату проведення цього заходу завжди підганяли під «Манхеттенхендж» — особливе явище, що спостерігається раз на пів року, коли західне сонце вирівнюється в одну лінію з вулицями Нью-Йорка, і з поперечних вулиць міста можна милуватися цим незвичайним видовищем. У такий день вогненно-червоний диск сонця, що повільно котиться до небокраю, химерно обрамляється хмарочосами. Мет пригадав останній Манхеттенхендж перед Нульовим роком. Вони сиділи у кав’ярні на Чотирнадцятій вулиці. Мама з татом трималися за руки, хмільні від вина і перебування у великому місті. Дені поглядав на дівчат, що дефілювали вулицею у сонцезахисних окулярах і коротких спідницях. Меґі втупилася у туристичний посібник, вичитуючи цікаві факти про це незвичайне явище.

Мет згадав ту саму кав’ярню минулого року: кожен на своєму місці. Татко біля Меґі, яка сиділа напроти мами. Біля мами — Томмі, який зайняв колишнє місце Дені. А скраю — сам Мет, який намагався втиснутися за замалий для його зросту столик. Усі вдавали веселощі, намагалися зберегти старий ритуал. Нова родина Пайнів зі старими вадами. Від згадок про обидві версії своєї сім’ї Мет відчув, як закололо в серці. Попри образи, гнів, прагнення створити справжню родину Пайнів, без недоліків і вад, зараз він готовий був віддати усе, аби повернути свою недосконалу сім’ю після Нульового року. Віддав би усе на світі за можливість сказати батькові, що йому шкода, попросити вибачення за все, сказане зопалу. Сказати мамі, як він її любить. Сказати Меґі, яким сонечком вона була для нього. Сказати Томмі, що він їх усіх урятував. Але від того життя, як би він не тужив, нічого не залишилося. Горе, крихкість життя навалилися на нього важким тягарем.

— Куди нам вас відвезти? — запитала Келлер. — До гуртожитку?

— Як ви гадаєте, вони вже поїхали?

— Хто? Журналісти?

— Так.

Келлер спохмурніла:

— Навряд чи. У вас є друзі, де ви могли б…

— Якщо можна, відвезіть мене на Іст-Севенс.

Водій запитально зиркнув на Келлер, та кивнула. Позашляховик спритно виляв поміж машинами, що стояли у заторі. Водій виставив на дах мигалку, і автівки попереду роз’їжджалися, утворюючи їм вузький проїзд.