— Мені б дуже хотілося знімати кіно, як виросту. У Нью-Йоркському університеті є крута школа кінематографії. Мій дідусь, коли ще не хворів, казав, що кіно — це сучасна поезія.

Вона повернулася до нього:

— Ніколас Спаркс… а ти бачив «Щоденник пам’яті»7?

— Звичайно. Критики його розгромили, але це вже культова класика. Сцена поцілунку під дощем вважається…

Джессіка приклала вказівного пальця до губів. Нахилилася і легенько його поцілувала. Куди там було фільму до її поцілунку!

Мет мимоволі доторкнувся пальцями до рота, пригадуючи те незабутнє відчуття, і в ту мить двері різко відчинилися.

— Мет?

Мет підвівся, вражений видом в’язня перед собою. Юнак-футболіст перетворився на дорослого чоловіка. Він усе ще був вродливим: біляве волосся, важке підборіддя. Але Мет помітив суворість у колись веселих блакитних очах брата. І в його сталевому погляді ясно читалося, що зустрічі з Метом від не зрадів.

— Що ти тут робиш? — запитав Дені. — Я ж казав татові, що не хочу…

Він замовк, помітивши Келлер:

— Ви хто?

Замість неї заговорив Мет:

— Присядьмо краще.

Оскільки Дені й не думав сідати, охоронець підсунув йому стільця ближче.

— Сядь, Дені, — сказав він. То був наказ, але в ньому вчувався відтінок занепокоєння, ніби охоронець знав, що може статися.

Дені сів, не зводячи очей із Мета. Келлер промовила:

— Дайте їм кілька хвилин.

Здавалося, охоронець тільки зрадів можливості втекти з кімнати. Так, він знав, що станеться.

— Що, в дідька, відбувається, Мете?

Мет сковтнув слину, намагаючись стримати сльози й позбавитися клубка у горлі:

— Стався нещасний випадок.

— Нещасний випадок? — перепитав Дені. — Який ще випадок? Що ти…

— Тато й мама. Меґі й Томмі. Вони поїхали до Мексики у відпустку. Їх більше немає, Дені.

— Немає? — У голосі Дені пролунав страх, до якого долучалася недовіра.

— Кажуть, стався витік газу. У будинку, що вони винайняли, — продовжив Мет.

Дені поклав розкриті долоні на стіл і відхилився назад, ніби цим хотів відділитися від Метових слів. На вилицях від напруження заходили жовна. Він хотів щось сказати, але слова застрягли йому в горлі.

Протягом наступних десяти хвилин Мет спостерігав за тим, як його старший брат розпадався на мільйони частинок — так само, як він сам уранці.

Постукали у двері. Зазирнув охоронець.

— Тобі пора назад до камери, — промовив охоронець. — Прощайся!

Він збирався було зачинити двері, але наостанок уважно поглянув на Дені й додав:

— І зберись.

Дені витер сльози рукавом сорочки. Мет збагнув, що охоронець таким чином наказував Дені тримати себе в руках. В’язниця — не місце показувати слабкість.

— Я зателефоную тобі, коли дізнаюся більше, — сказав Мет.

Дені мовчав. Мет сів поряд, не знаючи, що ще сказати. Що він міг сказати? Ні батьків, ні брата, ні сестри вже не було. А він і Дені ледве знали один одного.

Охоронець повернувся і повів Дені до виходу.

Перш ніж вийти з кімнати, Дені озирнувся до Мета і сказав:

— Не повертайся сюди більше, Мете. Вони і так змарнували занадто багато часу свого життя на мене. Не марнуй ще й свого.

Його вивели. Келлер стояла на порозі і стала свідком їхнього прощання.

— Ви як? — запитала вона.

Мет не відповів. Йому вже набридло її постійне піклування. Явився ще один охоронець, щоб супроводити їх до виходу. Вони йшли вздовж жовтої смуги на цементній підлозі. Мет відчував на собі очі ув’язнених у камерах над ними. Чекаючи, доки відчиняться запобіжні двері, Мет знічев’я розглядав похмуре приміщення. На іншому кінці довгого коридору він бачив силует Дені, якого вели до камери.

Його братові все ще був притаманний гоноровитий вигляд містечкової футбольної зірки. Можливо, то він лише хизувався перед іншими в’язнями. Але навіть після усіх цих років у нього залишалася та сама самовпевнена хода.

Мет подумки повернувся до тієї ночі з Джессікою Вілер. Згадав, як ішов додому після того, як провів її. Приблизно о четвертій ранку. Він тоді так широко усміхався, що ту усмішку запросто можна було розгледіти навіть на темній стежині. Тій самій стежині біля їхньої домівки, де він побачив темний силует свого брата: у футбольній спортивній куртці, тією самою самовпевненою ходою він ішов до берега, штовхаючи перед собою садового возика.

Розділ 5

Мет їхав на задньому сидінні, поглядаючи у віконце автівки. По склу торохтів дощ.

Келлер сиділа спереду поряд із водієм із притиснутим до вуха мобільним. Із невідомих причин вони поверталися не гелікоптером. Він не знав, скільки часу доведеться добиратися до міста машиною. Годину? Дві?

Позашляховик з’їхав зі швидкісної траси і зупинився на заправці. Той агент, який керував машиною і не знімав чорних сонцезахисних окулярів, незважаючи на дощову погоду, вийшов і став заправляти пальне.

Келлер повернулася до нього:

— Я хочу піти купити кави, — сказала вона, відчиняючи дверцята, — вам чогось узяти?

— Енергетика б якогось випив залюбки, — відповів Мет, — мені треба прокинутися.

Келлер несхвально скривилася і рушила до невеликої крамнички на заправці.