Мет махнув рукою, відмовляючись. Трава його ніколи не цікавила. А тому він завжди дивувався, як Ґанеш, добропорядний республіканець від голови і до п’ят, користувався наркотиками для душевної підтримки. Він сприймав це як особисту загадкову рису свого колишнього сусіда по кімнаті в гуртожитку на першому курсі. Ґанеш закінчував чотирирічний курс навчання екстерном за три роки, і його вже прийняли до медколеджу, де він би спеціалізувався на ней­робіології. Чому б і ні? Мізки Ґанеша були влаштовані так, що він міг учитися роками. Він був консерватором, який вирішив навчатися у ліберальному Нью-Йоркському університеті. Він був іммігрантом, який полюбляв наспівувати «Ми будуємо стіну»8. Він був дуже начитаний, але легко піддавався впливу теорій змови, якими напхані новини кабельного телебачення. Він виріс у Мумбаї, у пентхаусі за десять мільйонів доларів, але вибрав собі для проживання убиту квартиру на околицях Іст-Віллидж.

Ґанеш випустив цілу хмару диму і взявся за пульт телевізора:

— Недавно показували отого мудака з вашого гуртожитку, розповідав про тебе. І твоя дівчина теж.

— Колишня дівчина, — виправив Мет.

— Я записав усе на касету, — сказав Ґанеш. Він перемотав запис на екрані назад і зупинив на випуску місцевих новин. На екрані з’явилася насуплена фізіономія Філіпа.

— Ми усі зломлені горем, — сказав Філіп.

— Ви з Метом Пайном — близькі друзі? — запитала білява журналістка, яка тримала перед ним мікрофон.

— Авжеж. Я ж не просто завідую гуртожитком. Ми там усі — як одна сім’я.

Почувши таке, Ґанеш чмихнув, видихнувши нову хмаринку диму.

Наступною на екрані виникла Джейн, її довге волосся розсипалося по плечах пишними локонами, ніби щойно після фена, очі почервоніли і поблискували чи то від сліз, чи то від перламутрових тіней.

— Містер та місіс Пайн були чудовими людьми. Вони поводилися зі мною як із власною донькою. А сестра Метью, Марґарет, була незвичайною дівчинкою — рушійною силою усієї родини! — восени вона мала вступати до Массачусетського технологічного інституту. А Томмі, — тут голос Джейн затремтів, — він був просто прекрасним малюком.

Її емоції не були награними. А ще вчора Джейн сказала Метові, що вона кохає його, але він не зміг би дати їй того, що їй потрібно. Що б то не було. У тому, що Джейн покинула Мета, не було нічого несподіваного. Але він, попри спостережливість, яку собі приписував, аж ніяк не чекав на таке. Вона народилася у заможній родині, де багатство переходило з покоління в покоління, виросла у запаморочливо розкішній квартирі у багатому районі Верхнього Вест-Сайду, її готували до одруження з одним із тих молодиків із Вищої бізнес-школи, які ходять у ділових костюмах і являються на заняття з кейсами. Мет інколи підозрював, що Джейн зустрічалася з ним, пересічним студентиком-бюджетником із факультету кінематографії, тільки щоб позлити батьків.

На екрані з’явилося зображення Дені, взяте з документального фільму. Мет дотягнувся до телевізійного пульта і вимкнув телевізор.

Вони з Ґанешем деякий час сиділи мовчки: Мет поринув у власні думки, обкурений Ґанеш хрумтів солоними картопляними чипсами, не забиваючи спілкування безглуздими банальностями. Ця здатність Ґанеша найбільше подобалася Мету. Він ніколи не засмічував спілкування пустопорожніми балачками. Мет навчався на першому курсі, коли вийшла та документалка. Саме Ґанеш допоміг йому не з’їхати з глузду від усього дурдому. «Не переймайся, братику, — казав він, — зробімо з цього лимонад, скористаймося цим шоу, щоб закадрити собі дівчат». І то була не найгірша порада.

Ось і тепер Ґанеш заявив:

— У Брукліні влаштовують вечірку, я якраз збирався туди податися. Підеш зі мною?

— Ні, я краще відлежуся. Не заперечуватимеш, якщо я в тебе переночую?

— Ні, друже, залишайся, скільки захочеш. Згадаймо старі добрі часи, — промовив Ґанеш таким тоном, ніби після їхнього спільного минулого першокурсників збігло хтозна-скільки часу. Та у певному сенсі так воно й було.

— Ну і грець із нею, з тією вечіркою, — сказав Ґанеш, — якщо хочеш побути в компанії, я можу…

— Та ні, іди. День видався довгий. Я краще відразу ляжу спати.

— Добре-добре, як скажеш, — погодився Ґанеш. Він зник у спальні й повернувся вже у толстовці з ароматом свіжого дезодоранту.

— Твоя екс усе пише мені смс-ки, шукає тебе. Та й інші теж. Хочеш, щоб я…

— Не кажи їм, де я. Хочу побути наодинці. Я напишу їм уранці.

Ґанеш кивнув:

— Ти точно не хочеш піти зі мною? Трішки розвіятися?

Мет заперечно хитнув головою. Із такої кепської справи ніякого лимонаду не зробиш.

— Та ні, іди один. Розважайся.

Ґанеш запхав до кишені толстовки пакунок із залишками трави і вийшов із квартири.

Залишившись нарешті наодинці, Мет упав на Ґанешів диван і заплакав.

Розділ 7. Сара Келлер