Читаем Останній страх полностью

Мет рушив пагорбом униз уторованою стежкою, аж поки вони не дійшли до великого втоптаного овального майданчика, який тут усі називали «Центр». Далі звернули на брудну ґрунтову дорогу, що вела до її батьківського дому. Мет хотів було поцікавитися, чи вона й досі мешкає там, але прикусив язика. Він знав відповідь і не хотів почути її від Джессіки. Вони йшли пліч-о-пліч вузькою дорогою.

— Я не сподівалася, що ти прийдеш, — промовила Джессіка.

— Чому це?

— Ну, тебе тут не дуже тепло прийняли.

Мет гмикнув.

— Вибач, що мій брат так повівся, — сказала вона, — після аварії він сам не свій. У нього потьмарився розум. Друзів у нього зовсім мало, от і тусується з усякими покидьками, яким від нього треба тільки безкоштовних напоїв, що він краде з бару щоразу, коли я на хвильку відвернуся.

Мет кивнув:

— Що з ним сталося?

— Аварія. На тілі травм було небагато, а ось із головою… Пошкодження головного мозку. У перші хвилини цього не помітно, але якщо поговорити трішки…

Мет співчутливо поглянув на неї. Дівчинкою вона була такою доброю, чутливою до інших. Саме це його в ній притягувало. І той факт, що вона відмовилася від власних мрій заради брата і родинного бізнесу, доводив, що її вдача не змінилася.

— Отже, навіщо ти мене покликала? — поцікавився Мет, поглядаючи на її ніжний профіль у сутінках.

Цього разу Джессіці довелося зашарітися:

— Сама не знаю.

— Я впевнений, що знаєш.

— Мабуть, щоб вибачитися перед тобою.

— Вибачитися за що?

— Я повелася не як добрий друг після того, що трапилося з твоїм братом.

Мет замислився. Він уперше подумав про те, як Джессіка зникла з його життя після арешту Дені. Уникала його в школі. Не відповідала на його дзвінки. Як він міг забути? Залишалися лише яскраві спогади тієї самої ночі. Дотик трави до спини, коли вони лежали горілиць і милувалися зорями. Відчуття її руки в своїй, коли вони йшли цією самою стежиною. Те, як вона заправила пасмо волосся якраз перед поцілунком.

Період відразу після арешту Дені для нього залишався як у тумані, з численними провалами в часі і сварками батьків. Схлипуваннями батька за зачиненими дверима ванної кімнати. Юрбами журналістів під їхнім будинком. Слухавкою домашнього телефона в кухні, що теліпається у повітрі. Перешіптуваннями та поглядами в спину щоразу, коли їхня родина виходила в місто. Мікроавтобусом знімальної групи. Можливо, ішлося про захисну реакцію. Блокування свідомості проти неприємностей.

Мета ця думка дуже непокоїла: а що, коли й Дені не міг пригадати нічого з тієї ночі, коли загинула Шарлот, саме з цієї причини? Розум блокував усі згадки про те, що він вчинив.

Джессіка похнюпилася:

— Якби можна було повернути час, я б сказала матері, що буду дружити з тими, з ким сама захочу. Я б стала сильнішою, кращою подругою. Я ж бачила, як тобі боляче, і повинна була…

— Не треба вибачатися.

— Ще й як треба!

— Добре, вибачення прийнято, — усміхнувся Мет. — Якщо говорити щиро, то я ніколи на цьому особливо не зациклювався.

Далі вони йшли мовчки, окрім їхніх кроків, ніщо не порушувало тишу ночі.

— Мені дуже шкода твою родину, — нарешті промовила Джессіка.

Мет кивнув, усе ще не знаючи, як слід відповідати на висловлені співчуття. Ніби визнання трагедії робило її реальною.

— Скільки часу ти пробудеш у місті? — запитала вона для годиться, щоб якось уникнути бентежного мовчання.

— Не знаю ще. Похорон у неділю. Відразу після того й поїду, хіба що тітці із чимось треба буде допомогти.

— Сінді — міцний горішок. Дивно, що ти зупинився не в неї.

— У мене алергія на котів. Та й мої друзі з Нью-Йорка зупинилися в мотелі «Адейр». Отже, мало сенс так вчинити.

Насправді свою тітку він міг витерпіти хіба що в невеликих дозах, а тому коти — то лише зручна відмовка.

Джессіка закивала, ніби справді згадала про його сильну алергію на котів, хоча він підозрював, що вона про це навіть гадки не мала. Мет пригадав, як колись у дитинстві одного разу вони були в гостях у друзів і там йому стало недобре, він задихався, як мати швидко поставила його під душ, розтирала спину, наказувала дихати під водяним струменем.

— Учора в барі з’явилася купа журналістів, щось там нарікали на мотель. І казали, що наїде ще більше преси. З національних газет.

— Нічого дивного. Вони полюбляють шоу про Дені Пайна.

Мет ніяк не міг збагнути, звідки у людей стільки цікавості до чужого горя.

— Жартуєш? Вони й мене розпитували, але я сказала, що нічого не знаю.

— Про що саме?

— Ну, про всілякі там теорії змови.

Мет поглянув на неї, похитав головою. Напевно, він єдиний у цілій країні, хто не слідкував за цією справою. Нескінченні просторікування з боку говірких учасників різноманітних шоу та гіпотези інтернетних детективів — дорослих чоловіків та жінок, у яких забагато вільного часу.

— Вони запитували, чи бачила я когось із родини Хаєсів у нашому місті, чи не думала, що у них може бути вагома причина завдати болю вашій сім’ї.

Отже, родина Розтрощувача. Мет дивився серіал — лише одного разу, йому й цього вистачило, — але він не забув ту бридку породу.

Джессіка продовжувала: