Вони повільним кроком ішли вздовж центральної вулиці містечка, і Лів згадувала своє дитинство. Тоді вони більше часу проводили надворі: бігали в полях, ловили рибу в річці, каталися на велосипедах. Орендована нею автівка стояла на узбіччі навпроти аптеки. Томмі на ходу бавився у «перестрибни через тріщини в тротуарі», користуючись її рукою як опорою, щоб повіситися на ній і перелетіти через ненависні тріщини. Звісно, він не хотів ламати їй руку. Але після такої гри пов’язка на плече їй не завадить.

Підійшовши до машини, Лів почала копирсатися в сумці у пошуках ключів. Томмі все висів у неї на руці, а тому їй довелося відхилитися убік, щоб другою рукою ритися в сумці. Нарешті вона намацала брелок ключів і витягла їх.

Коли вона підвела голову, то аж здригнулася, побачивши перед собою жінку — ту саму, з божевільним виглядом, з кафе-морозива. Вона стояла дуже близько, зіниці розширені, як блюдця.

— Мені сказали, що ти тут, — промовила жінка хрипло. І кліпнула кілька разів.

Лів, усе ще тримаючи Томмі за руку, стала між жінкою й сином.

— Вибачте? — перепитала Лів, намагаючись поводитися чемно.

— Мій Роні був добрим поліцейським, і він себе не вбивав, — сказала жінка.

«О боже, — подумала Лів, — то це дружина того копа!» Вона натиснула кнопку замка на пульті ключів, повернулася, підхопила Томмі на руки.

— Вибачте, але ми поспішаємо, — сказала Лів, намагаючись не дивитися жінці в очі.

Однією рукою відчинила дверцята, обережно всадила Томмі, зачинила дверцята і замкнула. Страх за безпеку сина переріс у гнів. Спершу Даніела Паркер у крамниці, потім учорашня сутичка з поліцією, а тепер ще й оця. Лів уже в печінках сиділо це трикляте місто разом з його божевільними мешканцями. Вона різко розвернулася, готуючись дати відсіч незнайомці.

Та придивившись до жінки краще, Лів передумала, її гнів кудись випарувався. Дружина детектива Семпсона здавалася такою замученою, сумною і виснаженою.

— Я дуже співчуваю вам, — промовила Лів. І відчула сором, що казала неправду. Рон Семпсон закинув за ґрати її сина.

Жінка не відповіла, а лише мовчки копирсалася у сумці.

— Вони кажуть, що я несповна розуму. Навіть слухати мене не хочуть.

Лів відчувала, що від неї тхне алкоголем. Але до того запаху примішувалося ще щось. Запах ліків, можливо знеболювальних.

— Але мій Роні не вбивав себе.

— Я справді дуже поспішаю.

Лів обійшла машину і наблизилася до водійського місця. Томмі прилип носом до вікна. І весело замахав рукою.

Жінка почала схлипувати.

— Мені дуже шкода. — Більше Лів нічого не могла з себе видавити.

— Роні теж було дуже шкода, — сказала жінка, — за те, що він вчинив, за те, що трапилося з вашим хлопчиком. Він постійно казав, що обов’язково все владнає.

Лів насторожилася. Що це вона верзе? Рон Семпсон грубо цькував Дені, змушуючи того визнати свою вину.

— Він навіть уже був домовився про зустріч з отими кінош­никами, — продовжувала жінка. — Хотів їм усе розказати, але потім…

Вона знову заплакала.

— Він не міг так вчинити. Він би не залишив мене напризволяще.

Жінка знову почала копирсатися у сумці, і Лів на якусь мить злякалася, що та зараз дістане звідти зброю. Але місіс Семпсон вийняла пожмаканий конверт.

— Роні казав мені, що тут — неспростовні докази. — Вона вручила конверт Лів. — Мені дуже шкода вашого хлопчика.

І кинулася навтьоки.

Розділ 37. Еван Пайн

Раніше

Еван щосили намагався вдавати незворушність, коли Лів повідомила йому, що йде на вечерю з отим. Вона просто намагалася допомогти. Та і Ной теж — принаймні так Еванові здавалося. Хоча альтруїзм Ноя завжди обмежувався перспективою власної вигоди. Це правда, що він був непримиренним адвокатом для Дені. Та не слід забувати, що така позиція сприяла ростові його політичного статусу і популярності серед виборців. До того ж відвернула увагу від факту, що саме його син влаштував ту незаконну вечірку. І не де-небудь, а в Ноя вдома.

До арешту Дені Еван ніколи не ревнував дружину до Ноя Брауна. Він вважав, що Лів бачить того таким, яким той був насправді, — лицемірним політиканом. Але Еван та Лів якось із часом віддалилися одне від одного, перш ніж Еван навіть устиг це усвідомити. А Ной, без сумніву, виділявся вродою та харизматичністю. І якщо вже бути чесним із самим собою, Еван таки занедбав себе. І тепер — ніде правди діти! — він заздрив цьому чоловікові. Він хотів знову зателефонувати Лів і сказати: «Ні, нікуди ти не підеш!» І щось було в голосі Лів таке, що змушувало його думати, ніби Лів навіть сподівалася, що він так і скаже. Що вона хотіла, аби він боровся за неї. Поставив її понад усе, навіть понад надію на помилування. То була одна з тих доленосних хвилин, коли він усвідомлював, наскільки не виправдав її сподівань.

Він узявся за телефон. Ну ж бо! Подзвони їй!

Але саме в цю мить почувся дзенькіт ключів у дверному замку, і до кухні влетіла Меґі. Вигляд у неї був захоплений, очі палали від захвату.

— Привіт, Меґі-дівчинко. А я щойно говорив із мамою.

— Як там дідусь? — запитала Меґі.

— Все ще завдає усім клопоту, але принаймні його залишать у будинку-інтернаті.