— Ти сказав мамі про поїздку?

— Я — ні, але здається, це вже встиг зробити хтось інший.

Меґі зашарілася й усміхнулася:

— Я не казала. Просто натякнула, що їй слід поговорити з тобою про Мексику. Що вона сказала?

— Небагато. Я не вдавався у подробиці. Сказав, що йдеться про сюрприз. Не хвилюйся, усе буде добре.

— Справді, татку? — Меґі всілася на стілець поряд із батьком.

— Що, «справді»?

— Справді все буде добре? Мені ця задумка здається дещо божевільною.

Еван реготнув:

— Треба ж мені якось підтримувати свою репутацію.

Меґі не сміялася. Той портрет божевільного, який створили Еванові автори фільму, ніколи не викликав у Меґі веселощів.

Він дивився на доньку і тішився усвідомленням власної причетності до народження на світ цієї незвичайної дівчинки. Він завжди знав, що вона особлива. Ще коли та була немовлям, Лів любила повторювати, що в їхньої донечки золоте серце. Вона росла, і разом із нею росла її доброта, що напов­нювало його власне серце гордістю. Ось де криється найбільша таємниця батьківства: ким виростуть оці малята? чи збудуться ваші сподівання, коли вони виростуть? чи справді їхня особистість остаточно формується у семирічному віці, як він десь читав? чи приживуться в них насаджувані батьками моральні принципи? чи все в їхньому житті може змінити якийсь несподіваний випадок? Як у тих численних детективних романах, які так любила читати Лів.

— Ніякий ти не божевільний, — перебила хід його думок Меґі.

Його знову накрило хвилею емоцій. Він так любив свою донечку! Він згадав жменю пігулок, які недавно запхав собі в рота. Як він міг…

— Перш ніж ми вирушимо, — заявила Меґі, — я хочу дещо тобі показати.

Вона вийняла з сумки ноутбук і поставила його на кухонний стіл:

— І якщо ти поглянеш на це і скажеш, що нам все одно треба їхати, я більше не заперечуватиму.

Еван зацікавився:

— Звичайно, люба. Що в тебе там?

Меґі поклацала по клавіатурі ноутбука. На екрані з’явилося відео. Вона натиснула на «пуск», і в Евана перехопило подих від побаченого кадру.

Шарлот. Жива. Стоїть на фоні полиць із комп’ютерною технікою. У знайомому одязі. І тут він збагнув. На ній була та сама толстовка, що й на Меґі.

Потім Шарлот сказала: «Татку, це я. Я знаю, що здається, ніби це Шарлот, але це я. І якщо таке можна втнути з гаража Тобі, то й той, хто тобі дзвонив, здатен це зробити».

Фрагмент із документального фільму

«Жорстока натура»

Сезон 1 / Серія 9

«Розтрощувач»

ВСТАВКА — КАДРИ З ВИПУСКУ МІСЦЕВИХ НОВИН

Перед огородженою колючим дротом в’язницею стоїть журналіст.

ЖУРНАЛІСТ

— Сьогодні Боббі Рей Хаєс був визнаний винним у вбивстві сімох жінок, прокурори довели його причетність на основі схожості убивств. Але залишається відкритим питання, чи були у Розтрощувача інші жертви. Мені не дозволили увійти до в’язниці, щоб зустрітися із Хаєсом особисто, але ми можемо поговорити з ним телефоном. Попереджуємо глядачів, що наступні кадри не призначені для осіб із вразливою психікою та неповнолітніх.

ПЕРЕХІД КАДРУ до журналіста, який тепер сидіть в офісі перед мікрофоном.

ХАЄС (голос за кадром):

— То ви хочете знати, що я з ними зробив?

ЖУРНАЛІСТ:

— Ні, я хотів запитати, чи є ще й інші жертви.

ХАЄС:

— Коли мені було десять, материн дружбан водив мене до старого залізничного складу в Пенсильванії. Вона, дурна, так раділа, що у мене начебто з’явився батько!

ЖУРНАЛІСТ:

— Ви маєте на увазі Тревіса Феджина?

ХАЄС:

— Тревіс брав із собою їжі, пива і цілий мішок динь. Я ще й дивувався: на біса йому оті всі дині?! Але потім ми зійшли на п’ятий поверх і почали кидати дині й пляшки з даху. Тревіс побачив таке у якійсь нічній розважальній програмі. Ми реготали й розважалися, спостерігаючи, як вони розбиваються об цемент. Але потім Тревісу спала на думку ще одна гра…

ЖУРНАЛІСТ:

— Тревіс Феджин зник, коли вам виповнилося дванадцять.

Хаєс хихикає в телефон.

ХАЄС:

— Справді?

ЖУРНАЛІСТ:

— То ви…

ХАЄС:

— Отже, перша дівчина, вона їхала на велосипеді зі школи додому. Я заніс її нагору. Хочете дізнатися, що я зробив із нею, перш ніж скинути з даху?

ЖУРНАЛІСТ:

— Я хотів дізнатися, чи є ще й інші жертви. Надати вам можливість…

ХАЄС:

— Вона була така юна, така м’якенька, вона не розуміла…

Лунає голос ОХОРОНЦЯ вдалині.

ОХОРОНЕЦЬ (голос за кадром):

— Ану, негайно надінь штани, твою… (біііп)

Лунають іще крики і нарешті переривний гудок телефону.

Розділ 38. Мет Пайн

Ліжко в мотелі «Адейр» було твердим і незручним, як він і підозрював. Мет крутився під ковдрою, думки перескакували з телефонного дзвінка Келлер до сутички у барі, до Джессіки Вілер. Він розплющив очі й поглянув на годинник: пів на третю ночі.