Мет повернувся до свого столу, краєм ока спостерігаючи, як дівчина продовжує розпікати трійцю, потім вона вхопила брата за рукав і потягла до підсобки. Вона, мабуть, працювала тут. Мет нарешті пригадав Рікі Вілера. Вони з Дені грали разом в одній футбольній команді, хоча й великими друзями ніколи не були. Тепер зовнішність у Рікі змінилася. Він не лише подорослішав і набрав вагу; його обличчя якось осунулося. Нечіткість мови, що Мет списав раніше на велику дозу алкоголю, насправді, напевно, пояснювалася травмою мозку. Мет раз у раз поглядав на двері підсобки, чекаючи, коли вийде Джессіка.

— Гей, алло! — Кала клацнула пальцями перед його обличчям.

Мет збирався відповісти, аж тут задзвонив його мобільний. На екрані висвітився номер агентки Келлер. Мет натиснув кнопку відповіді.

— Мете, це Сара Келлер.

Вона додала ще щось, але Мет не розібрав слів. У барі стояв страшний гамір.

— Мені вас погано чути. Зачекайте хвилинку. — Мет приклав мобільний до вуха і став пробиратися крізь юрбу.

— Зараз чути? — перепитала Келлер.

Мет якраз вийшов надвір. Він пройшов повз двох чоловіків, що курили на порозі, і рушив у напрямку парковки, що освітлювалася одним-єдиним вуличним ліхтарем.

— Так, тепер чути. Вибачте.

— Нічого. Мені сказали, що в Мексиці у вас виникло кілька проблем, — сказала Келлер.

— Можна й так сказати.

— Карліта Ескобар розповіла, що у вас був конфлікт з місцевою поліцією. Як ви почуваєтеся?

— Добре. Просто день якийсь… кінця-краю йому немає.

— Уявляю. — Вона помовчала. — Я сподівалася, що ми завтра зможемо зустрітися. У вас знайдеться час?

— Так, але я не в Нью-Йорку. Я поміняв квиток і прилетів до Небраски.

— Знаю, я теж. Ми зможемо зустрітися завтра вранці? Я бачила на мапі, що там на головній дорозі до центру є ресторанчик, може, поснідаємо разом?

— Так, звісно, хоча й не розумію, навіщо вам знадобилося подолати стільки кілометрів…

— Я вам усе поясню завтра. Але зараз у мене до вас одне запитання, хоча й нелегке.

Мет чекав.

— Ми б хотіли провести аутопсію.

— Аутопсію? — Мет занепокоївся. — Я думав… сказали, що витік газу… мексиканці заявили, що вони закінчили розслідування і справу закрито. Я не…

— Обіцяю, Мете, завтра я вам усе поясню. Але зараз мені треба передати відповідь Лінкольнському відділку, щоб спеціаліст не йшов додому.

— Не розумію. — Думки в Метовій голові роїлися, як бджоли. — Якесь безглуздя! Чому б…

— Мете, мені важко вам це говорити, але є низка фактів, що наводять на думку про можливість інсценування нещасного випадку.

Мет відчув, як у нього підкосилися ноги, а в грудях забрак­ло повітря.

— Мете, ви ще тут? — запитала Келлер.

— Тут. Добре, я даю вам свій дозвіл.

— Дякую. Ми так зрозуміли, що ваша тітка планує похорон на неділю. Отже, медики завершать усі роботи з розтину тіл завтра. Ми надаємо справі першочергової важливості.

Мет мовчки слухав, намагаючись оговтатися. Намагаючись відігнати з уяви образи тіл своїх рідних на холодних металевих столах.

— І ще одне, Мете, — сказала Келлер.

Мет не відповів.

— Я вам дуже співчуваю.

Мет натиснув кнопку відбою. Стояв біля старого бару, з якого лунала гучна музика. З якоїсь химерної причини його думки повернулися до розмови з Калою, до Джордана Піла і М. Найта Ш’ямалана та знаків долі.

І тут він збагнув. Можливо, в цьому вся річ. Можливо, саме для цього він вижив.

Щоб дізнатися, що насправді сталося з його рідними.

Розділ 36. Олівія Пайн

Раніше

— Ти сумуєш за своєю мамою? — запитав Томмі.

Лів розчулено усміхнулася. Поглянула на білий мармур надгробка на могилі матері у кінці кладовища, згадала себе, десятирічну, у день похорону: був холодний зимовий ранок, коли труну опускали в могилу, лютий вітер кусав її за щічки. Сьогодні сяяло сонце, і цвинтар не здавався таким гнітючим. Високі старі дерева дарували приємну тінь, могильні плити були прикрашені квітами й маленькими американськими прапорцями. За територією добре доглядали. Якби не сотні похованих під ногами, кращого місця для пікніка годі було б і шукати. Колись давним-давно її прапрадіди викупили цю ділянку для родинного поховання.

— Я щодня сумую за нею. — Лів перевела погляд на порожнє місце поряд із могилою матері. Їй защеміло в серці від думки, що вже скоро тут з’явиться і батькова.

— Я б дуже сумував, якби ти померла, — сказав Томмі.

Лів присіла, зазирнула в його чисті сіро-блакитні оченята:

— Не хвилюйся, любий, я не збираюся помирати.

— Обіцяєш?

Лів завагалася. Звісно, відвідини материної могили налякали Томмі, і їй хотілося заспокоїти малого. Разом із тим вона не могла пообіцяти йому, що ніколи не помре.

— Я житиму до глибокої старості, у мене буде довге сиве волосся, — вона підвелася, згорбилася і вхопилася рукою за огорожу, — і тобі доведеться водити мене.

Томмі захихотів:

— А я ледве не вмер, правда, мамо?

Ох, знову про смерть! Навіщо вона його сюди привела?

— Ні. Просто твій апендикс вирішив, що його краще видалити.

Вона легенько тицьнула його в живіт.