Мета така поведінка збентежила, він замовк на хвилину, уважно дивлячись на поліцейського:

— Спеціальний агент ФБР Сара Келлер. Вона сказала, що консульство…

— Ми відправили тіла вчора, — пирхнув зневажливо Ґетьєрес.

У Мета застугоніло у скронях:

— То ви вже…

— Розслідування закрито.

Мет гарячково намагався збагнути щойно почуте. Виходить, уся його поїздка — марний клопіт? І розслідування вже закрито? Але ж минуло всього кілька днів. Зважаючи на поведінку цього служаки правопорядку, ніякого розслідування взагалі не проводилося. Мет зиркнув на Ґетьєреса і запитав:

— І що?

— Як що?

— Які висновки розслідування?

Очі Ґетьєреса потемніли від гніву:

— Запитайте у своїх друзів з ФБР та консульства!

— Послухайте, можливо, для вас це не так важливо і у вас, напевно, недостатньо ресурсів для проведення розслідування такого типу, але я втратив усю родину. А тому мені б хотілося…

— Ти що, бикувати надумав, хлопче? — Поліцейський вхопився за дубинку, що висіла у нього на поясі, і гепнув нею об стіл.

Мет важко сковтнув:

— Ні-ні, я… Усе гаразд.

Хай йому грець! Ніякого толку від розмови з цим копом не буде. Мет підвівся, щоб іти.

— Я не сказав, що ти можеш іти! Сядь!

Коли Мет не послухав, Ґетьєрес підхопився і замахнувся дубинкою:

— Сядь!

Мет підняв угору руки з розкритими долонями і повільно опустився на стілець.

— Я не мав на увазі нічого поганого, — промовив Мет.

Якщо Мет і навчився чогось у свого батька, так це золотого правила: ніколи не слід недооцінювати, яку владу може мати над тобою сердитий коп. Щоразу, коли батькові доводилося говорити публічно про справу Дені, він завжди попереджував батьків: навчайте своїх дітей поводитися з поліцейським як із чужим великим собакою. Більшість собак привітно ставляться до людей, але все одно не слід відразу кидатися до них, щоб погладити; поводьтеся обережно, спершу переконайтеся, що пес не кусається; і ні за яких обставин не погрожуйте йому палицею. Так само і з поліцейськими. Більшість із них — чесні й працьовиті професіонали. Але нерідко ця професія приваблює осіб з певними рисами характеру. Як і у випадку зі скаженим собакою, поки ви розберетеся, де добре, а де погано, може вже бути запізно.

— Навчайте своїх дітей: незалежно від того, наскільки вони розлючені, якою б несправедливою не була ситуація, — казав Метів батько, — вони повинні поводитися якомога поважливіше, якомога обережніше і не робити різких рухів. Це може врятувати їм життя.

Мет згадав батькову пораду.

— У мене зараз важкий період, — промовив Мет, — я не хотів нікого образити. Просто не спав цілу ніч.

— Знаю. Розважався з проститутками.

— Та що ви…

Якраз у цю мить до кімнатки влетіла якась жінка, а слідом за нею — адміністраторка з контрольного пункту. Одягнена жінка була в діловий костюм, її обличчя пашіло гнівом. Вона почала щось голосно виказувати Ґетьєресу іспанською.

Ґетьєрес відповідав так само роздратовано. Мет переводив погляд з одного на другу, ніби спостерігав за тенісним матчем, де м’ячем слугували обрáзи, яких він не розумів.

Нарешті жінка погрозливо навела на Ґетьєреса вказівного пальця. Щось випалила, дуже схоже на погрозу.

На Метів подив, Ґетьєрес, який мить тому і не думав відступати, замовк.

Жінка перевела погляд на Мета:

— Ходімо, містере Пайне.

Ґетьєрес не намагався їх зупинити.

Коли вони вийшли надвір, жінка вручила Метові свою візитку:

— Я — Карліта Ескобар, ніякого стосунку до «того» Ескобара! — із консульства.

— Я думав, що містеру Фостеру доручено…

— Його звільнено. Тепер я відповідаю за вашу справу.

Мет не знав, що відбувається, але йому і не дуже кортіло знати. Він просто хотів якомога швидше поїхати з цього клятого місця.

— Поліцейський сказав, що тіла моїх рідних повернули минулого вечора.

— Так. Подзвонили з управління Держдепартаменту, підняли всіх на ноги, а мені довелося дати добру нагінку Ґетьєресу. У вас дуже впливові друзі, пане Пайне.

Мет не знав, що вона хоче цим сказати, але йому знову-таки не дуже кортіло знати. За останню добу йому довелося пережити те, що його друг Ґанеш назвав би «собачим весіллям».

— Куди відправили тіла моїх рідних?

Ескобар дістала мобільний із сумочки, поклацала, шукаючи детальну інформацію.

— Небраска, — сказала вона. Вимовила непевно «Не-Браска», ніби вперше чула ту назву. — Їх вивезли нічним рейсом.

Розумно. Адже сім’я була родом з Адейра. Напевно, хтось уже повідомив тітку.

— Наша машина відвезе вас до аеропорту. — Жінка вказала на автівку на парковці поруч.

— Вам, мабуть, не терпиться звідси поїхати, — сказала Ескобар, поглянувши у бік поліцейського відділку. — Вам слід забиратися з Тулума.

Розділ 30. Сара Келлер