Читаем Останній страх полностью

Келлер показала свій значок агента ФБР, уважно спостерігаючи за обличчям дівчини.

— Одну хвилинку, — відповіла та. Дівчина усміхалася, але Келлер помітила, як сіпнувся куточок її губів. У її очах промайнула ледве помітна тінь.

Секретарка клацнула по клавіатурі й промовила в мікрофон навушників:

— Шеріл, тут спеціальний агент Келлер із ФБР, хоче поговорити з містером Мілбанком.

Вона замовкла, слухаючи, що їй відповідають.

— Ні, вона не сказала.

Тут її погляд знову зосередився на Келлер:

— Сідайте, будь ласка, агентко. Зараз хтось вийде.

— Я краще постою, — відповіла Келлер просто для того, щоб побачити реакцію секретарки. Та знову посміхнулася, нервово труснула головою.

Келлер терпляче чекала, милуючись прекрасним виглядом верхівок інших хмарочосів та зеленої води озера Мічиган, що поблискувало на горизонті. Минуло майже десять хвилин, перш ніж іще одна вродлива жінка вийшла до приймальні. Затримка мала означати, що керівництво філіалу похапцем провело підготовче обговорення, перш ніж її прийняти. Можливо, навіть запанікувало. Жінка провела Келлер до дверей конференцзали зі скляними стінами. Стінне скло мало матове покриття, а тому Келлер не могла побачити, що відбувалося у сусідніх приміщеннях.

Жінка притримала двері розчиненими. Побачивши Келлер, двоє чоловіків у залі підвелися.

Перший був дещо вищим, аніж вона собі його уявляла. Вона бачила його лише на фото та по телевізору. Голова Чиказького філіалу компанії «Марконі» Девін Мілбанк. Якщо у філіалі справді велися темні справи — а вони таки велися! — то це його вина.

— Спеціальний агент Келлер, — привітався він густим баритоном. Міцно потиснув їй руку, прямо дивлячись в очі. Він повернувся до другого чоловіка, значно нижчого, огрядного, у темно-синьому в тонку білу смужку костюмі. — Це Мел Бредфорд, наш голова юридичної служби.

Чоловік протягнув їй руку з товстими пальцями-сардельками і мляво потиснув.

— Ми чекаємо ще на когось? — поцікавився Мілбанк.

— Ні, я сама, — відповіла Келлер.

Той кивнув, вдаючи схвалення. Або полегшення: навряд чи йтиметься про щось серйозне, якщо з ФБР прислали лише одну людину, та ще й жінку.

Вони розсілися по один край довгого блискучого столу.

Розмову розпочав Мілбанк:

— Не кожного дня до нас навідуються з ФБР. Чим ми можемо вам допомогти, агентко Келлер?

— Ідеться про Евана Пайна.

Юрист поруч з Мілбанком відразу якось розслабився. Усівся зручніше, розвалившись у шкіряному кріслі.

— Яка страшна трагедія, — промовив Мілбанк, — навіть не віриться!

Келлер кивнула:

— Схоже на нещасний випадок, але коли громадянин США гине за кордоном, ми повинні все ретельно перевірити.

— Розумію, — кивнув Мілбанк, — нам уже дзвонили кілька разів журналісти. Після того телефільму Еван став чимось на зразок телезірки.

— Як довго містер Пайн працював у вас? — запитала Келлер, хоча й сама знала, але треба було з чогось починати, щоб його розговорити.

— Тут, у нас, — років сім. А раніше він майже двадцять років пропрацював у філії Омахи. Компанія дозволила йому перевестися через справу з його сином. Родині треба було перегорнути сторінку і розпочати нове життя.

Він навіть словом не обмовився про звільнення Пайна.

— Ви можете назвати мені тих, із ким у містера Пайна в офісі були дружні стосунки?

Мілбанк зітхнув:

— Еван не прагнув встановлювати дружні стосунки з колегами. У цьому полягала складність.

— Що ви маєте на увазі?

— Еван тримався осторонь від колег. Завжди був задумливий, стривожений. Перші два роки ми пояснювали його поведінку переїздом. Але й надалі нічого не змінилося. Аж поки не вийшов на екран отой фільм, ми гадки не мали про його внутрішній стан.

— Але протримали його на роботі протягом семи років. — Фраза Келлер нагадувала швидше констатацію факту, аніж запитання.

— Бо він мав дуже важливого клієнта, — пояснив Мілбанк, — фірма «Адейр Ірігейшен» берегла йому вірність. Вони завжди обслуговувалися у нього, навіть після виходу шоу на Нетфліксі. Здається, головний директор фірми був давнім другом Еванового тестя.

— Я так розумію, останнім часом щось змінилося? Раз ви його недавно звільнили?

Мілбанк засовався на стільці:

— Старий головний директор фірми пішов на пенсію, при­йшов новий і змінив практично все керівництво і постачальників, включно з бухгалтерським обліком. Еван передав усю поточну роботу іншим співробітникам нашої компанії, і коли керівництво в Адейрі змінилося…

— А документальний серіал якось із цим пов’язаний? — запитала Келлер. Вона й сама не знала чому. У ньому Евана зобразили як чоловіка з нестабільною, навіть маніакальною психікою. Зовсім не таким, якому хочеться довірити власні фінанси.

— Скажімо, не покращив ситуації, — відповів Мілбанк.

Келлер придивлялася до Мілбанка. Його сірий костюм гармоніював із сивим волоссям. Він не підганяв її, намагаючись якомога швидше завершити розмову, не поводився неввічливо чи зверхньо. Але все одно Келлер відчувала його напруженість.

— Коли ви востаннє розмовляли з Еваном?

Мілбанк замислився:

— Напевно, з рік тому.

Обличчя Келлер витягнулося від здивування.