— Ох уже ця вічна гонитва за щастям! — промовив Мет.

Він уже навіть не міг пригадати, коли сам востаннє до нього прагнув. Навіть раніше він не почувався пригніченим чи сумним. Попри всі сварки й непорозуміння він знав, що рідні його люблять. У нього були друзі, яких він любив і які любили його. Як не крути, а його життя можна було вважати вдалим. Та глибоко в душі завжди залишалося оце приховане відчуття болю, що поселилося там з Нульового року.

— У коледжі я відвідував курси зі щастя, — сказав він.

Генк аж рота роззявила від здивування:

— Зачекай, ти хочеш сказати, що у твоєму коледжі, де навчання коштувало, напевно, більше, аніж хата в Аркомі, проводили уроки зі щастя? — Вона промовила це таким тоном, ніби ішлося про справжню нісенітницю.

Мет і собі посміхнувся, уявивши, як кумедно виглядає.

— Курс називався «Наука щастя», і навчали там не стільки того, як бути щасливим, скільки досягнення ментальної рівноваги. Та все одно кілька вправ, що допомагають почуватися щасливим, нам повідомили.

— Наприклад, мати багатих батьків, — усміхнулася дівчина.

— Ні, щоб почуватися щасливим, не потрібні гроші, статус чи навіть наречена.

Вона так зацікавилася, що аж нахилилася вперед, сподіваючись почути секрет.

— Доброта, — продовжував Мет. — Учені довели: щоб почуватися щасливим, досить здійснювати щодня п’ять незапланованих добрих учинків. Але не менше п’яти. Я вже тепер не пригадую, чому саме п’ять.

Дівчина примружилася:

— Так ось чому ти дозволив мені сісти за твій столик! Виконуєш свою щоденну норму добрих справ? — і знову усміхнулася.

Підійшла офіціантка зі склянкою води. Мет поглянув на Генк:

— Ти впевнена, що більше нічого не хочеш?

— Знаєш, а чому б і ні? — відповіла та. — Я, мабуть, візьму собі «маргариту».

— Принесіть нам дві «маргарити», — замовив Мет.

Розділ 19

Мет оглянув залу бару і побачив, що двоє молодиків, які чіп­лялися до Генк, уже пішли. Він навіть засмутився, адже її товариство йому подобалося. Він уже встиг дізнатися, що дівчина — неабияка вболівальниця футболу і зовсім не жартувала, коли говорила про свою зневагу до Небраски, хоча протягом останніх років багатолітня ворожнеча між «Кукурудзником» та «Сунером» дещо затихла. Він також дізнався, що Генк нещодавно покинула навчання у коледжі, але збиралася повернутися. Що вона працювала перукаркою. Що любила собак. Він уникав запитань про мету свого перебування тут. Їхня розмова була легкою і невимушеною — саме те, чого він потребував у ту мить.

— Вони пішли, — сказав Мет, кивнувши у бік барної стійки.

Дівчина озирнулася і награно голосно зітхнула з полегшенням.

— Якщо хочеш, можемо вийти разом і я посаджу тебе в таксі — на той випадок, якщо вони все ще вештаються поблизу.

— Я орендувала собі машину. Але якщо ти не проти пройтися зі мною…

Надворі вже зовсім стемніло. Молодиків ніде не було вид­но, що вже саме по собі тішило. За себе Мет міг постояти, але ті двоє мали вигляд затятих бійців. А після втрати контролю над собою під час бійки з бідолашним членом студентського братства Мет зарікся махати кулаками.

До них підбіг собака, той самий Смайлі.

— До речі, про сталкерів: оцей тип мене переслідує, відколи я сюди прибув.

Генк нахилилася, обхопила собачу морду руками:

— О боже, який він кумедний! Поглянь на його мордочку!

Пес побіг слідом за ними по вулиці. Генк промовила:

— Він такий лапочка. Я чула, що тут слід поводитися обережно. Кажуть, тут повно зграй диких собак, а вони небезпечні. — Вона знову поглянула на Смайлі. — Але не оцей симпатяга.

— Ти зупинилася десь поблизу? — запитав Мет.

— Та ні, ми якраз біля пляжу. Їм хотілося пригод, щоб обійти усі бари навколо. А ти?

— Мені ще треба знайти, де заночувати. Я мав справитися за один день, але довелося затриматись.

— То ти оце пройшов зі мною всю дорогу, а сам не знаєш, де зупинитися? — здивувалася вона.

— Довго розповідати.

— Не сумніваюся.

— Щось знайду.

Вона якось скептично поглянула на нього із видом знавця. Зупинилася біля побитої «тойоти», абияк припаркованої збоку дороги.

— Мені було приємно з тобою познайомитися, — сказав Мет, — бажаю тобі порозважатися як слід на весіллі.

— Ти так кажеш, бо не бачив суконь дрýжок! — Вона промовчала, ніби щось обдумувала. — Послухай, я не здивуюся, якщо в нашому готелі знайдуться вільні номери. Мій брат замовляв блоком певну кількість номерів, і кілька чоловік в останню мить відмовилися, бо не змогли приїхати. Я зараз тебе відвезу.

— Я не хочу завдавати тобі клопоту.

— Ніякого клопоту. Вважаймо це незапланованим добрим учинком, — але попереджую: це екоготель. Наречена мого брата — поборниця турботи про довкілля: веганка, екологістка, лицемірка.

Мет подумав про свою подругу Софію:

— А мені такі особи до вподоби. А ти ж бо знаєш основне правило Веганської спільноти?

Генк заперечно похитала головою.

— Усім розповідати про Веганську спільноту.

Вона засміялася.