Читаем Останній страх полностью

Мет озирнувся довкола. У дальньому кутку побачив гурт дівчат, які голосно і безпардонно перемовлялися, своєю поведінкою являючи класичний приклад «бридких невихованих американців». За кілька столиків від них було ще кілька відвідувачів — на вигляд японців, — вони чемно сиділи у своїх акуратних поло, склавши руки на грудях. Біля барної стійки товклася юрба з місцевих і туристів.

Мет не міг збагнути, чому його рідні вирішили приїхати саме до Тулума. Раніше вони ніколи навіть не згадували про поїздку до Мексики. В інтернеті зазначалося, що Тулум — улюб­лене місце відпочинку багатіїв та зірок, дороге та далеке від традиційних туристичних маршрутів. Це було зовсім не схоже на Евана Пайна. Та можливо, хтось із отих зірок (навіть якщо вони тут були, Мет так жодного й не помітив!) пообіцяв допомогти з клопотанням у справі Дені. Така версія здавалася йому вірогіднішою за туристичну подорож на весняні канікули. Особливо з огляду на недавнє повернення матері з Небраски. У цьому не було ані найменшого сенсу.

Мет став клацати у смартфоні у пошуках інформації, де йому краще заночувати. Після тривалих пошуків знайшов одне вільне місце, до того ж не в якомусь дешевому мотелі. Можливо, мало сенс пройтися від готелю до готелю і запитати, адже сайти могли містити неоновлені дані про наявність вільних номерів. Або можна було відшукати такі низькосортні заклади, що в Expedia взагалі не значилися. Мет надіслав повідомлення агентці Келлер із запитанням, чи не допоможе йому ФБР з готелем, хоча особливих сподівань не мав після того, як службовець консульства навіть не потурбувався зустріти його в аеропорту. У найгіршому разі переночує на вулиці. Йому не вперше.

Мет якраз проглядав черговий сайт, коли його пошуки перервала якась дівчина.

— Привіт, — обізвалася вона до нього, всідаючись на стілець поряд.

Вродлива брюнетка, з виразним поглядом, високими вилицями і блискучим волоссям, у легенькому топі та джинсових шортах.

— Привіт, — відповів Мет, поглянувши у бік гамірливих американок, адже вирішив про себе, що вона, напевно, з їхньої компанії, але тих уже не було.

— Вибачте, можна я посиджу з вами? — Перш ніж Мет устиг щось відповісти, дівчина пояснила: — Оті двоє молодиків у мене за спиною. Не хочу, щоб вони знали, що я тут сама.

Мет зиркнув на двох позаду неї. Там з кухлями пива сиділи двоє вкритих татуюваннями здоровил.

— Клянуся, я не сталкер, — промовила дівчина. Коли її гарні, повні губи розпливлися в усмішці, обличчя ніби освітилося.

— Так, звичайно. Вони до вас чіплялися?

Дівчина кивнула і рухом голови прибрала пасмо волосся з обличчя.

— Як тільки вони підуть, я дам вам спокій. Обіцяю.

Він промовчав, але в душі відчував, що йому вкрай потрібна компанія на вечір. День видався довгий і сумний.

— До речі, я — Генк, — сказала незнайомка.

— Генк, — повторив Мет.

— Просто мій батько мріяв про сина, — пояснила вона звичним тоном, як то роблять усі, кому батьки дали химерне ім’я. У її мові вчувався особливий акцент. Не південний, швидше характерний для жителів сільської місцевості середньозахідних штатів. Це нагадало Метові вимову його подруги Кали у той час, коли вони вперше зустрілися, — ще до того, як вона навчилася його приховувати.

Генк раптом голосно засміялася, потягнулася до нього і накрила його руку своєю.

— Вибач, — шепнула, — це на той випадок, якщо вони за нами спостерігають.

Підійшла офіціантка, принесла Метові пиво й тако. Мет запитав у Генк, чим її пригостити, але дівчина попросила лише склянку води.

— Ти не схожа на тих, що задовольняються водою, — зауважив Мет.

— Я з Оклахоми, якось подужаю, — пожартувала вона у відповідь.

— Я помітив, що ти з Середнього Заходу. Сам звідти. Я раніше жив у Небрасці.

— Виходить, ти — кукурудзник? Тоді мені, мабуть, краще вже було замутити з тими придурками, — промовила вона, усміхнувшись. — А де саме у Небрасці?

— Я вже давно звідти перебрався.

— То де ти мешкаєш тепер?

— У Нью-Йорку, навчаюся в університеті. Але моя домівка — неподалік від Чикаго.

Мет замовк, утупившись поглядом у стіл. Чи справді Напервілл слід вважати зараз його домівкою? Що у нього там залишалося? Коли він нарешті підвів очі, помітив, що Генк уважно до нього приглядається.

— Отже, ти чекаєш на когось? На друзів? — запитала вона.

Мет заперечно похитав головою:

— Ні, я сам.

Вона зачудовано схилила голову набік і якось дивно глянула на нього, але нічого не спитала.

— А ти? Ти теж сама? — поцікавився Мет, мимоволі зирк­нувши у бік двох молодиків, які до цього їй набридали.

Дівчина почервоніла:

— Мене запросили сюди на передвесільний дівичник, — тут вона перейшла на шепіт, — але я терпіти не можу наречену та її подруг.

— Он як! — Нарешті якась ясність.

— Це наречена мого брата, — пояснила вона.

— Зрозуміло, — кивнув Мет.

— Чого лише не зробиш для своєї родини, правда?

Мет сьорбнув пива, відчувши, як защеміло в грудях.

— То всі — її подруги, п’яні й нудні, — продовжувала дівчина, — от я і відстала від них непомітно, коли вони вирішили податися до наступного місця, де випити. Але мій брат із нею такий щасливий, а тому що мені робити?