Щоразу, коли Маркус намагався дізнатися більше, Клементе однією фразою вмів покласти край розмові, звертаючись терплячим тоном зі звичним, незворушно привітним виразом обличчя. Так само він повівся й цього разу, стоячи на тій чудовій терасі, оглядаючи красу міста, за якою крилися його таємниці, щоб угамувати вимоги Маркуса:

— Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати.

2

Три роки тому лікарі сказали йому, що він народився вдруге.

Брехня.

Він просто помер, і край. Доля мертвих — зникнути навіки або залишатися ув’язненими в попередніх життях, стати привидами.

Саме так він почувався. Я не існую.

Сумна доля у привида. Вона полягає в тому, щоб спостерігати за непримітним існуванням живих, їхніми стражданнями, за тим, як вони намагаються нагнати час, як гніваються через порожні дрібниці. Бачити, як вони сперечаються одне з одним у щоденних клопотах. І заздрити їм.

«Злопам’ятливий привид, — сказав він сам собі. — Ось хто я такий». Адже у живих завжди була перед ним перевага. У них був вихід: вони все ще могли померти.

Маркус ішов вуличками старого кварталу, люди проходили мимо, не звертаючи на нього уваги. Він укорочував ходи в натовпі. Зазвичай йому ставало легкого доторку когось із перехожих. Отой мінімальний контакт давав змогу відчувати, що він досі належить до суспільства людей. Та якби він зараз помер серед того натовпу, його тіло відвезли б до моргу, а позаяк ніхто не прийшов би за ним, поховали б його в безіменній могилі.

Такою була ціна його служіння. Данина у вигляді мовчання та забуття. Та іноді змиритися з нею було нелегко.

Район Трастевере здавна вважали житловим кварталом простолюдних мешканців Рима. Він розташований далеко від шляхетної величі аристократичних палаців, однак і йому не бракувало привабливості. Будівлі тут належали до різних епох, а тому за ними можна було вивчати історію архітектури: поряд із середньовічними спорудами стояли будинки вісімнадцятого століття, що аж ніяк не вражало око. Самп’єтріні, — бруківка з лейцитових брусків, якою від часів Папи Сікста V покривали вулиці Рима, — сірим килимом розстелилася вздовж його вузьких звивистих вуличок, відгукуючись на кроки перехожих характерним звуком. Давнім. Таким, що будь-хто, кому випадало відвідати ті місця, почувався ніби перенесеним у минуле.

Маркус уповільнив ходу, зупинившись на розі Віа-делла-Ренелла. Перед ним суцільним потоком неспішно прогулювалися люди, як то завжди бувало під вечір, ішли собі під музику та гомін з навколишніх барів і ресторанів, що так приваблювали до Трастевере молодих туристів з усього світу. Попри відмінності вони всі здавалися Маркусові однаковими.

Повз нього пройшов гурт двадцятирічних американок у закоротких шортах і в’єтнамках — напевно, готуючись до подорожі, вони керувалися хибною думкою, буцімто в Римі завжди панує літо. Їхні ноги посиніли від холоду, і дівчата наддавали ходи, відчайдушно кутаючись у кофтини та сподіваючись якомога швидше відшукати вільне місце в барі, щоб зігрітися алкоголем.

З тракторії поряд вийшла парочка закоханих років під сорок. Зупинилася біля входу. Жінка сміялася, а чоловік обіймав її рукою за талію. Жінка трішки відхилилася корпусом назад, упершись рукою йому в плече. Чоловік відповів на запрошення й поцілував її. Їх помітив набридливий бенгалець, продавець троянд і дешевих запальничок, став просто перед ними, чекаючи, коли вичерпається отой обмін любощами, — сподівався, що їм захочеться зміцнити ті любощі квіткою, а може, просто надумають покурити.

Троє юнаків ішли вулицею, запхавши руки в кишені й поглядаючи довкола. Маркус був упевнений, що хлопці шукають, де б роздобути наркотиків. Вони ще не помітили, що з протилежного боку вулиці до них наближався магребінець, ладний їх задовольнити.

Дякуючи власній невидимості, Маркус мав перевагу перед іншими людьми та їхніми слабкостями. Однак будь-який інший уважний спостерігач теж міг цим похвалитися. А його талант (і його прокляття!) полягав зовсім в іншому.

Він бачив те, чого не бачили інші. Він бачив зло.

Міг розгледіти його в дрібницях, в аномаліях. Малесенькі розриви в полотні нормальності. Ультразвук, прихований у хаосі.

Таке траплялося з ним постійно. Навіть якби йому не хотілося мати того дару, він у нього був.

Спершу він побачив дівчину. Вона йшла впритул до стіни, ледве помітна, рухома темна крапка на тлі облупленої фарби будинків. Руки глибоко запхані в кишені бомбера, голова втягнута в плечі, похнюплена. Пасмо пофарбованого в бузковий колір волосся спадало на обличчя. Важкі армійські черевики на ногах робили її вищою.

Маркус звернув увагу на чоловіка, який ішов попереду, лише тому, що той уповільнив ходу й озирнувся, щоб переконатися, що вона йде слідом. Тим поглядом він ніби тримав її на повідку. Йому було за п’ятдесят. Світле кашемірове пальто, коричневі черевики, блискучі й дорогі.