Він інстинктивно замахав руками, запряв ногами в пошуках чогось, за що можна було б ухопитися: ніби тонув, хоча води й не було. Ухопив незнайомця, який міцно його утримував, вище ліктів за руки, спробував ослабити хватку, але той (хай би хто він був!) виявився сильнішим. Хотів закричати, але з рота вихоплювалося лише слабке попискування та хрипи.

Потім почув, як йому шепнули на вухо:

— Ти віриш у привидів?

Він не міг відповісти. Та навіть якби й міг, не знав би, що сказати.

— То до якого типу чудовиськ ти належиш: вовкулак чи вампірів?

Хрипіння. Барвисті крапки, що танцювали в нього перед очима, перетворилися на засліпливі спалахи.

— Мені слід вистрілити в тебе срібною кулею чи всадити в серце осиковий кілок? А знаєш, чому саме осиковий, а не з якогось іншого дерева? Бо хрест Ісуса був з осики.

Сила відчаю — то було все, що в нього ще залишалося, адже ядуха вже брала над ним гору. Нараз він пригадав пояснення інструктора з дайвінгу, коли разом з дружиною та дітьми два роки тому відпочивав на Мальдівах. Усі ті настанови щодо симптомів кисневого голоду. Користі від них не було тієї миті жодної, однак усе одно згадалося. Їм тоді сподобалося пірнати, щоб помилуватися кораловим бар’єром, а дітвора взагалі була в захваті. Вони того року чудово провели відпустку.

— Хочу, щоб ти відродився. Але спершу ти маєш померти, — сказав незнайомець.

Думка, що можна отак задихнутися, не маючи спромоги ковтнути повітря, наганяла на нього жах. «Не тепер, не зараз, — примовляв він подумки, — я ще не готовий». Однак сили вже покидали його. Руки послабили хватку на передпліччях нападника, і чоловік безладно замахав ними в повітрі.

— Я знаю, що означає «померти». Ось побачиш, скоро все скінчиться.

Він безсило опустив руки вздовж тіла, його дихання слабшало й уповільнювалося. «Мені треба подзвонити, — подумав. — Лише один дзвінок. Попрощатися».

— Зараз ти знепритомнієш. А коли отямишся — якщо отямишся, — повернешся до своєї родини, до своїх друзів і до всіх, до кого забажаєш, із дещицею добра в цьому бридкому світі. І будеш уже іншим. Вони ніколи про це не знатимуть, а от ти — знатимеш. І якщо тобі поталанить, ти забудеш про цю ніч, про оте дівча й про решту таких, як вона. Але про мене пам’ятатимеш. І я теж не забуду про тебе. Отже, слухай уважно… Я врятую тобі життя.

Він замовк на мить, а потім додав, чітко карбуючи кожне слово:

— Гляди ж бо, ти маєш це заслужити.

Чоловік більше не рухався.

— Він мертвий?

У ногах ліжка стояла дівчина й спостерігала. Вона була гола та ледве трималася. Руки поколені голкою від численних уколів.

— Ні, — відповів Маркус, знімаючи з голови чоловіка його кашемірове пальто.

— Хто ти? — Дівчина мружилася, ніби намагалася краще роздивитися сцену, але марно, бо вже перебувала під впливом наркотику.

Маркус помітив на тумбочці портмоне. Узяв, вийняв усі гроші. Підвівся, щоб підійти до дівчини, а та мимохіть позадкувала й мало не впала, втративши рівновагу. Він підхопив її за плече й тицьнув гроші в руку.

— Іди звідси! — наказав суворо.

Дівчина якусь хвилину стояла мовчки, втупившись у Маркуса затуманеним поглядом і намагаючись уторопати, що й до чого. Зрештою нахилилася, щоб зібрати одяг, вбралася й почалапала до дверей. Відчинила їх, однак, перш ніж вийти, повернула голову, ніби щось згадавши.

По тому торкнулася пальцем свого обличчя.

Маркус мимохіть провів долонею по своєму й відчув під подушечками пальців слизьку речовину.

Епістаксис.

У нього потекла кров з носа в той час, коли він вирішив надати урок, згідно з яким інколи слід знехтувати злом, щоб узяти над ним гору.

— Дякую, — промовив, ніби то вона врятувала його, а не навпаки.

— Немає за що.

3

То було їхнє п’яте побачення.

Вони зустрічалися вже майже три тижні. Познайомилися в спортзалі. Відвідували його приблизно о тій самій годині. Вона здогадувалася, що він навмисне підганяє свої тренування під однаковий з нею час, і це їй лестило.

— Чао, я Джорджо.

— Діана.

Йому було двадцять чотири роки — на три роки старший за неї. Він навчався в університеті й уже невдовзі мав отримати диплом. Економіст. Діані неймовірно подобалося його кучеряве волосся, а ще зелені очі. І ота усмішка з бездоганними зубами, за винятком лівого різця, що ледве помітно виступав наперед. Малесенька риса, яка надавала йому непокірності та страшенно їй подобалася. Бо від надмірної бездоганності може стати нудно.

Діана знала, що вона гарненька. Карі очі, темне волосся. Хай і невисока, але з пропорційною фігурою. Після ліцею вона покинула навчання й тепер працювала продавчинею у крамниці косметики. Зарплата була невисока, але їй подобалося працювати з клієнтами. До того ж власник крамниці ставився до неї добре. Та найбільше їй хотілося зустріти порядного хлопця й вийти заміж. Їй здавалося, що вона вимагає від життя не забагато. І Джорджо міг стати «отим самим».

Вони поцілувалися вже на першому побаченні, потім були ще поцілунки, однак далі вони не йшли. Так, приємне збудження, але від нього все набувало іншого забарвлення, спонукало захоплення.

Того ранку їй на мобільний надійшло повідомлення.