Читаем Ловець тіні полностью

Недосвідченому оку могло здатися, що то батько з дочкою. Він, успішний менеджер або фахівець, ходив забирати з якогось бару свою неслухняну доньку-підлітка, щоб відвезти додому. Однак не все було так просто.

Коли вони підійшли до вхідних дверей, чоловік зачекав, поки зайде дівча, а потім зробив таке, що аж ніяк не вписувалося в сцену: перш ніж і собі переступити поріг, роззирнувся довкола, щоб переконатися, чи ніхто за ними не стежить.

Аномалія.

Зло потрапляло йому на очі щодня, і Маркус знав, що із цим нічого не вдієш. Ніхто не зміг би виправити всі недоліки світу. І попри те що це йому не подобалося, він засвоїв новий урок.

Щоб пережити зло, інколи слід не брати його до уваги.

Від спостереження за сценою біля дверей, які вже зачинялися, його відволік голос.

— Дякую, що підвезла, — промовила білявка, виходячи з автівки та звертаючись до подруги за кермом.

Маркус відступив у куток, щоб краще сховатися, і вона пройшла повз нього, утупившись в екран мобільного, який міцно стискала в руці. У другій вона несла велику сумку.

Маркус приходив сюди часто — просто щоб її побачити.

Вони зустрічалися раніше лише випадково, разів чотири, коли вона майже три роки тому приїжджала з Мілана до Рима, аби дізнатися, як загинув її чоловік. Маркус добре пам’ятав кожне сказане слово, кожну рисочку її обличчя. То був один з позитивних наслідків амнезії: нова пам’ять поспішала заповнити порожнечу.

Сандра Веґа була єдиною жінкою, з якою він спілкувався протягом усього того часу. Єдиною сторонньою особою, якій він розкрив таємницю, хто він такий.

Він пам’ятав слова Клементе. У попередньому житті Маркус присягнувся: ніхто не повинен знати про його існування. Для всіх він був невидимий. Пенітенціарій міг з’являтися перед іншими, назвавшись, тільки у короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому. Незначний відтинок часу, що може тривати мить або маленьку вічність, — ніхто цього не знає. Усе тоді здається можливим, бо повітря насичене неймовірним зарядом енергії, хвилюванням та очікуванням. Ото і є мить, вразлива й непевна, коли привиди знову стають схожими на людей. І з’являються перед живим.

Так сталося і з ним одного разу під час сильної грози на порозі ризниці. Сандра запитала, хто він, і він відповів: «Я священник». То був ризик. Він не знав непевне, чому так вчинив. А може, і знав, просто не хотів тепер у цьому зізнатися.

Його почуття до неї було дивне. Було щось у ній знайоме, щось пов’язувало його із цією жінкою. А ще він поважав її, адже вона зуміла залишити свій біль у минулому. І вибрала це місто, щоб розпочати нове життя. Попросила керівництво перевести її до нового відділку й винайняла собі невелику квартирку в Трастевере. Мала нових друзів, інші інтереси. Знову навчилася усміхатися.

У Маркуса зміни завжди викликали певний подив. Мабуть, через те що в його випадку вони були неможливі.

Він знав усі переміщення Сандри, її денний розклад, маленькі звички. Знав, куди та ходила за покупками, де полюбляла вибирати собі одяг, піцерію, де вечеряла щонеділі після відвідин кінотеатру. Інколи, як ось того вечора, вона поверталася додому пізно. Однак не здавалася виснаженою, хіба що втомленою, — прийнятний наслідок прожитого на повну силу дня, стан, який можна легко усунути гарячим душем і сном. Окалина щастя.

Інколи в такі вечори, коли він чекав на появу Сандри, стоячи біля її домівки, він думав: а що, якби він вийшов зі схованки й став перед її очима? Хтозна, чи вона його впізнала б.

Проте він жодного разу цього не вчинив.

Чи згадувала вона про нього? Чи вже геть забула, залишивши в минулому разом з болем? Уже від самої тієї думки йому щеміло в серці. Як і від тієї, що, навіть коли він знайде в собі вдосталь сміливості, щоб постати перед нею, ніякого продовження їхні стосунки не матимуть.

А втім, він усе одно далі за нею наглядав.

Бачив, як вона увійшла до під’їзду, спостерігав через вікна сходів, як піднялася на поверх своєї квартири. Зупинилася перед дверима, копирсаючись у сумці в пошуках ключів. Але двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Сандра усміхнулася, а той нахилився вперед, щоб її поцілувати.

Маркусові слід було відвести погляд, але він цього не зробив. Бачив, як вони удвох зайшли до квартири, як зачинили за собою двері. А зачинивши, залишили надворі минуле, його привидів — як він сам, — і все зло світу.

Попискування електронного приладу. Чоловік був голим, лежав горілиць у напівтемряві на великому ліжку. Поки чекав, вирішив побавитися у відеогру на мобільному. Поставив гру на паузу, звів голову, щоб поглянути вище свого великого пуза.

— Гей, ти, ну ж бо, швидше! — дорікнув, звертаючись до дівчини з бузковим пасмом, яка у ванній колола собі в руку дозу героїну. По тому продовжив гру.

Несподівано щось приємно м’яке впало йому на обличчя. Однак оте відчуття кашемірового дотику тривало лише коротку мить, після чого йому враз забракло повітря.

Хтось грубо притискав йому до обличчя його власне пальто.