Читаем Ловець тіні полностью

«Однак спокою нема, — зауважив подумки Маркус. — Принаймні тепер». Спокій порушило те, що сталося того ж таки дня, відразу після обіду, коли стало відомо про знахідку.

У місці, куди рушили двоє пенітенціаріїв, природа не мала такого доглянутого вигляду, як у решті парку. Усередині зелених легень Ватикану була одна ділянка, де дерева й кущі могли рости вільно, як їм заманеться. Справжній ліс у два гектари.

Єдиний вид догляду, що час від часу здійснювали за ним, передбачав періодичне видалення сухих гілок. Саме це й робив садівник, який ударив на сполох.

Маркус і Клементе здіймалися на невеликий пагорб. Зійшовши нагору, навели світло ліхтариків на коротку низину просто себе, у центрі якої жандарми — ватиканські поліціянти — обгородили жовтою стрічкою клаптик землі. Агенти вже провели перевірку місцевості й зібрали всю необхідну для розслідування інформацію та аналізи, після чого дістали наказ покинути територію.

«Для того, щоб могли прийти ми», — сказав подумки Маркус. По тому наблизився до огородженого стрічкою периметра, присвітив собі ліхтариком і побачив.

Людський торс.

Голий. Йому відразу спав на думку Бельведерський торс — велетенська безголова статуя Геркулеса без рук і без ніг, що зберігалася саме у Ватиканських музеях; милуючись нею, надихався Мікеланджело. Однак у рештках бідолашної жінки, над якою так по-звірячому познущалися, нічого поетичного не було.

Хтось відтяв їй голову, ноги й руки. Вони валялися за кілька метрів від тулуба, разом з роздертим на шматки темним одягом.

— Відомо, хто вона?

— Черниця, — відповів Клементе. — По той бік лісу є невелика обитель для самітниць. — Він махнув рукою кудись уперед. — Її особу тримають у таємниці, адже це одна з головних засад ордену, до якого вона належить. Хоча, як на мене, тепер це вже не має ніякого значення.

Маркус нахилився, щоб краще роздивитися. Ніжна шкіра, маленькі груди й проміжність безсоромно виставлені на позір. Коротке біляве волосся, колись приховане покривалом-наміткою, тепер добре було видно на відрубаній голові. Блакитні очі здійняті до неба, ніби в молитві. «Хто ти? — запитав її поглядом пенітенціарій. — Бо немає гіршої долі, як померти безіменним. Хто таке з тобою вчинив?»

— Інколи черниці виходять погуляти до лісу, — повів далі Клементе. — Сюди ніхто ніколи не заходить, і вони можуть молитися собі спокійно.

«Жертва вибрала самітництво, — подумав Маркус, — узяла обітницю ізолюватися від людства разом з іншими сестрами-черницями. Ніхто й ніколи більше не побачив би її обличчя. А замість цього все перетворилося на бридкий вияв чийогось злого замислу».

— Важко збагнути вибір цих черниць; багато хто вважає, що краще б їм іти в люди й робити добро, замість того щоб зачинятися в чотирьох стінах, — оголосив Клементе, ніби прочитавши його думки. — Однак моя бабуся завжди казала: «Ти навіть уявити не можеш, скільки разів оці черниці врятували світ своїми молитвами».

Маркус не знав, вірити цьому чи ні. На його думку, важко вважати, що світ урятовано, коли бачиш перед собою таку страшну смерть.

— Ватикан існує вже багато століть, а такого тут ще не траплялося, — додав напарник. — Ми до такого не були готові. Жандармерія проведе внутрішнє розслідування, однак у них немає відповідних ресурсів, щоб вести таку справу. А тому — ніякого патологоанатома чи судмедекспертизи. Ніякої автопсії, відбитків пальців чи ДНК.

Маркус здивовано озирнувся на нього:

— Тоді чому не звернутися по допомогу до італійських служб?

Згідно з домовленостями між двома державами, Ватикан у разі необхідності міг звернутися до італійської поліції. Однак така допомога передбачала тільки контроль за численними прочанами, які відвідували базиліку, або ж запобігання дрібним злочинам на майдані перед нею. Юрисдикція італійської поліції закінчувалася на порозі сходів, що вели до входу в базиліку Святого Петра. Це правило можна було порушувати хіба що в разі нагальної потреби й за особливим проханням.

— По неї звертатися не будуть, це вже вирішено, — підтвердив Клементе.

— Як я зможу проводити розслідування на території Ватикану, щоб ніхто не звернув на мене уваги і — ба більше! — щоб не дізналися, хто я такий?!

— А ти його й не проводитимеш. Хай би хто це вичинив, він прийшов сюди ззовні.

Маркус далі не розумів:

— Як ти можеш таке стверджувати?

— Нам відоме його обличчя.

Почувши це, пенітенціарій аж рота роззявив від здивування.

— Тіло лежить тут приблизно вже годин вісім чи дев’ять, — продовжував Клементе. — Цього ранку, до схід сонця, камери спостереження зняли підозрілого чоловіка, який вештався в парковій зоні. Одягнений наче прибиральник, однак, як пізніше з’ясували, він був у краденому спецодязі.

— Чому він?

— Поглянь сам.

Клементе простягнув йому роздруківку фотограми. На ній камери зареєстрували одягненого в робу садівника чоловіка, верхню частину обличчя якого прикривав козирок кепки. Європеєць, вік визначити важко, хоча достоту за п’ятдесят. При собі мав сіру сумку через плече, на дні якої видно було темну пляму.