Читаем Ловець тіні полностью

Здоровань запросив його зайти до однієї кімнати, ступив слідом і став у нього за спиною. Пенітенціарій опинився перед столом із червоного дерева, за яким сиділа молода жінка, одягнена у вечірню сукню пурпурного кольору з одним відкритим плечем. Тонкі руки, зелені очі, як у кішки. Чорне волосся зібране у вишукану високу зачіску. Поряд з нею на столі була срібна таця, на якій стояв графин з водою і кілька склянок.

— Ласкаво просимо, — сказала вона з усмішкою спільниці на вустах. — Уперше?

Маркус кивнув.

— Правило — дуже просте й одне: тут усе дозволено, якщо інший згоден. Але якщо інший каже «ні», тоді — ні.

— Зрозуміло.

— У вас є із собою мобільний?

— Немає.

— Зброя або якісь предмети, що можуть завдати шкоди іншим?

— Ні.

— Ми все одно повинні вас обшукати. Згода?

Маркус знав, що вибору в нього немає. Він розвів руки й зачекав, поки здоровань, що стояв у нього за спиною, виконає свою роботу. Той, обшукавши, повернувся на своє місце.

Тоді жінка наповнила одну зі склянок, що стояли біля неї. Відсунула шухляду, знову засунула й поклала на стіл перед ним блискучу чорну пігулку.

Маркус завагався.

— Це перепустка, — запевнила вона його, тримаючи пігулку на долоні перед ним. — Доведеться випити, інакше ви не зможете увійти.

Пенітенціарій простягнув руку, взяв пігулку пальцями, поклав у рот і проковтнув, вихиливши всю воду зі склянки.

Він ледве встиг поставити порожню склянку, як гаряча, несподівана хвиля піднялася в ньому десь ізсередини, прокотившись по всьому тілу, аж поки не вибухнула в очах. Обриси всіх предметів навколо захиталися. Він злякався, що от-от втратить рівновагу та впаде, аж тут відчув, як дві міцні руки його підтримали.

Потім пролунав чийсь сміх, що відразу розсипався в мозку на безліч дрібних, ніби кришталевих, скалок.

— Ще кілька секунд — і ви призвичаєтеся. А наразі розслабтеся, щоб подіяло, не опирайтеся, — промовила глузливо жінка. — Це триватиме години три.

Маркус спробував прислухатися до її поради. Минуло ще трішки часу, і він, сам не знаючи як, опинився у великому, сповненому голосів залі, — стояв там, обпершись спиною об стіну. Голосів там було багато, — як птахів, зігнаних до вольєра. Приміщення занурене в напівморок, що поступово розвіювався. Згодом він збагнув, що то просто його очі призвичаювалися до зміни освітлення.

Коли він нарешті відчув, що доволі впевнено тримається на ногах, ступив кілька кроків уперед. Приємна тиха музика створювала особливу атмосферу, — можливо, Бах. Світло в залі приглушене, ніби якісь далекі сполохи. Аромат воску та свічок, а разом з ним — їдкий запах сексу.

Окрім нього в залі були інші люди. Він не міг цього бачити, однак відчував їхню присутність.

Напевно, йому дали щось гіпнотичне, якийсь препарат, що загострював відчуття й разом з тим не давав змоги запам’ятати те, що було навколо. Він дивився на чиєсь обличчя і вже за мить забував його. То було одне із завдань наркотику: пізніше ніхто нікого не впізнав би.

Людські фігури проходили повз нього, проводили по ньому очима або всміхалися йому. Якась жінка ніжно доторкнулася до нього й зникла. Дехто був голий.

На одному з диванів він побачив живу купу тіл без облич. Самі груди, руки, ноги. І губи, що шукали інших губ, прагнучи задоволення. Усе це крутилося навколо Маркуса, ніби кадри швидкого, хаотичного фільму.

Та якщо він не міг розгледіти нікого, навіщо взагалі було приходити сюди? Треба щось робити. Він усвідомлював загальну картину того, що відбувалося, але не деталі. Слід було зосередитися саме на них. Коли він опускав погляд донизу, бачив краще. Якісь окремі елементи залишалися в пам’яті.

Взуття.

Маркус міг його запам’ятати. На високих підборах або зі шнурками. Чорне, блискуче, червоне. Він походжав між усіма тими парами взуття, намагаючись оговтатися. Аж поки вони всі разом не почали рухатися. Як єдиний потік, ринулися до центру зали, зацікавлені невідомо чим. Пенітенціарій і собі рушив у тому напрямку. Протиснувшись через цілий ряд спин, він побачив голе тіло, що лежало долілиць. Здавалося, із потилиці в нього струменіла кров.

«Джорджо Монтефйорі», — збагнув Маркус. Дві жінки стояли перед тілом на колінах і пестили його. «Настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові…» — такими були слова монстра із запису в церкві Сант-Аполлінаре.

Трохи далі від тіла до автомобільного сидіння було прив’язано оголену дівчину, чиї груди перетягував альпіністський шнур. Її обличчя вкривала паперова маска: усміхнене фото Діани Дельґаудіо, вирізане з якоїсь газети або роздруковане з інтернету.

«…нещирі носії нещирої любові…»

Над дівчиною нависав здоровий чолов’яга. М’язисте тіло блищало від олії. Голова покрита чорним шкіряним капюшоном. В одній руці він стискав ножа зі сріблястим лезом.

«…і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика…»

Сцена нападу на закохану парочку в лісі біля Остії служила стрижнем, навколо якого крутилася вся оргія. Час від часу якісь глядачі відходили від загального гурту й віддалялися разом для сексуального акту.

«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».