Читаем Ловець тіні полностью

Латини називали її regina viarum, тому що, на відміну від інших доріг, то був справжній шедевр шляхобудівництва, зведений за найновішими технологіями епохи. Покриття з кам’яних плит забезпечувало вільний проїзд для всіх засобів транспорту й за будь-яких погодних умов. Так, у разі дощу особлива дренажна система не давала змоги колесам застрягнути. За тих часів дорога була чотири метри завширшки й забезпечувала двосторонній рух транспорту. Окрім того, уздовж дороги був тротуар для пішоходів.

Роботу виконали так майстерно, що окремі ділянки Аппієвого шляху існували досі, збережені в прекрасному стані. Навколо решток шляху звели пишні вілли, у яких тепер мешкали заможні та привілейовані містяни.

Та, що цікавила Маркуса, стояла у відлюдному місці.

Фасад у стилі ар-нуво наполовину заріс плетким плющем, який без листя скидався на скелет велетенського доісторичного змія. Над західним крилом вілли височіла вежа, що закінчувалася обсерваторією. У великих вікнах не світилося. Час від часу проїжджала машина, освітлювала вікна фарами, і на стінах всередині на мить з’являлися кольорові малюнки великих орхідей, магнолій, павичів і папуг.

Велетенські ворота з кованого заліза, схожі на сплетіння гілок і квітів, вели до алеї, обсадженої середземноморськими соснами понад п’ятнадцять метрів заввишки, зі стрункими, дещо нахиленими стовбурами, на яких покоїлися приплюснуті овали крон, що робило їх схожими на літніх синьйор у святкових капелюшках.

Помешкання стояло порожнім уже кілька десятків років. Проте присутність людей контролювала встановлена на стояку телекамера, яка час від часу поверталася, щоб перевірити дорогу навпроти, освітлювану єдиним вуличним ліхтарем.

Маркус приїхав на місце значно раніше зазначеного часу. Став метрів за тридцять від входу, сховавшись у темному кутку кам’яної огорожі. Звідти уважно спостерігав за віллою, чекаючи, коли настане північ.

Крижаний холод опустився на передмістя, і здавалося, від того холоду заціпеніло все довкола, навіть звуки. Пенітенціарія охопило глибоке відчуття самотності, яке доводиться переживати кожному, хто має зазирнути за межі власної смерті. За кілька метрів від нього був перехід до потаємного світу, далеко від очей пересічного люду.

Не вперше він переживав відчуття, яке охоплювало його щоразу, коли він опинявся ніби за крок від дверей до пекла.

Так сталося на борту літака чартерного рейсу, що вилітав з аеропорту Чампіно щовівторка о другій ночі. Серед пасажирів — самі чоловіки.

Світло в салоні було приглушене, щоб легше сприймати погляди, якими вони крадькома озирали одне одного, хоча всі перебували там з однією метою. Проходячи між рядами, він оглядав обличчя на перший погляд звичайних чоловіків і уявляв собі їхнє життя за денного світла: поважні працівники, люблячі батьки, вірні друзі, з якими так весело переглядати футбольний матч. Формально вони купили тур для відпочинку на тропічному курорті, а насправді їхали до якоїсь бідної країни третього світу, щоб купити юні життя, котрі мали задовольнити їхню ваду, про яку матері, дружини, наречені, знайомі та колеги не підозрювали й не повинні були дізнатися.

Така сама тривога охопила Маркуса від згаслого погляду зневіри нігерійських повій, яких заманили до Європи обіцянками про роботу, а замість неї кинули до темного підвалу, щоб продавати за різну ціну, що не виключала навіть тортури.

Маркус не забув почуття розгубленості та жаху, пережите після того, коли отримав допуск до паралельної реальності екстремальної порнографії, що існувала в інтернеті. Мережа, схована в мережі. Місце, де дітей уже не вважали дітьми, а жорстокість перетворювалася на засіб задоволення. Місце, де будь-хто, сховавшись у власній домівці, міг знайти матеріал для задоволення власних, найбільш прихованих і сокровенних інстинктів, — можливо, навіть сидячи в капцях та піжамі.

І ось що тепер чекає на нього на віллі, куди він мав намір зайти?

Поки він обмірковував свої спогади, настала північ. Пунктуальні гості почали збиратися на вечірку.

Виходили з таксі або з автівок з водіями, які потім від’їжджали. Дехто приходив пішки, — невідомо звідки. Парами або поодинці. Під пальтами та шубами був вечірній одяг. А капелюхами або шарфами затуляли обличчя. Чи просто піднімали комір, щоб їх важко було впізнати.

Усі поводилися однаково. Перед входом дзвонили й чекали на відповідь домофона: короткого мелодійного сигналу. Потім називали свій особистий код з літер та цифр. Вхідний замок клацав, і можна було увійти.

Маркус почекав майже до першої ночі, налічив принаймні сотню відвідувачів. Нарешті вийшов з тіні, де ховався, і рушив до входу.

— 689А473СS43, — повторив у домофон після звукового сигналу.

Замок клацнув, він міг зайти.

Його зустрів дебелий здоровань — поза всяким сумнівом, охоронець, — який без єдиного слова повів його коридором. Вони йшли удвох, ані сліду інших людей, яких Маркус бачив раніше, коли вони заходили до вілли. Та найбільше його вразило те, що всередині не чутно було ані звуку.