Читаем Ловець тіні полностью

Згодом він придбав фотоапарат, а пізніше — решту обладнання. Поступово став справжнім експертом. Більше не помилявся з розмірами дівчачого вбрання, тепер і в ньому він став неабияким знавцем.

Так Віктор почав позувати для нього, спершу сприймаючи все як своєрідну гру. Однак і пізніше, навіть усвідомлюючи всю недоречність ситуації, він далі корився батьковій волі. Він ніколи не замислювався над тим, що добре, а що погано, адже діти знають: батьки все роблять правильно, як належить.

А тому він не вбачав у цих перевдяганнях нічого лихого. Утім завжди побоювався заперечувати батькові, щось підказувало: слухайся його в усьому. Та настав той день, коли він спитав самого себе: якщо гра викликає страх, то, може, це не тільки гра?

Підтвердження тому передчуттю з’явилося тоді, коли батько замість того, щоб назвати його Віктором, скористався іншим ім’ям. У нього це вийшло природно, під час звичайної розмови.

— А тепер стань, будь ласка, у профіль, Ганно.

Звідки взялося оте ім’я, промовлене з такою любов’ю? Спершу Віктор подумав, що той обмовився. Але оте химерне звертання повторилося знову і знову, аж поки не переросло у звичку. А коли він спробував запитати в батька, хто така Ганна, той відповів:

— Ганна — твоя сестра.

Закінчивши зйомку, Анатолій зачинявся в комірчині, щоб проявити результати своєї робити. Тоді Ганна знала, що вона виконала своє завдання. Можна було спускатися до себе в кімнату й знову ставати Віктором.

Проте інколи Віктор вдягався в Ганнине вбрання й тоді, коли батько його про це не просив. І навідувався до прислуги. Він помітив, що із сестричкою всі поводилися привітніше. Усміхалися їй, розмовляли, виявляли до неї цікавість. Віктор відкрив для себе, що в її одязі йому легше спілкуватися з іншими. Вони вже не поглядали на нього вороже чи відсторонено, не дивилися отим поглядом, якого він терпіти не міг, — співчутливим поглядом. Він бачив його на обличчі матері того дня, коли вона померла. Її очі тоді вирячилися на нього, ніби промовляли: «Бідолашний Вікторе».

Однак батько не завжди поводився з ним погано. Траплялися такі дні, коли щось змінювалося, і Віктор сподівався, що назавжди. Як тоді, коли йому захотілося сфотографуватися разом. Ніякої Ганни того разу, тільки батько із сином. І тоді Віктор навіть наважився взяти його за руку. І що найнеймовірніше — батько навіть не висмикнув її. Йому від того дотику було так добре!