Але тільки вона. Ось у чому полягала несподіванка, неймовірна новина. Віктор, попри те що досі почувався кволим, був щасливий як ніколи.

А от батько далі плакав перед прислугою. Дехто з них навіть і собі розчулився. Тоді Анатолій їх усіх звільнив назавжди.

Нове життя без страху тривало лише місяць. Час, щоб відправити до Москви труну й зачекати, щоб як слід загоївся рубець. Одного вечора, перш ніж Віктор заснув, двері його кімнати розчинилися й через щілину просочився тонкий та різкий, як сріблясте лезо, потік світла з коридору. На порозі він побачив батькову постать. Обличчя залишалося в тіні, а тому Віктор не міг розгледіти його виразу. На якусь мить навіть здалося, що той усміхається.

Чоловік не рухався. Однак уже за хвилину заговорив сухим, байдужим тоном:

— Ти не можеш тут залишатися.

Аж раптом серце Віктора затріпотіло, як пташка.

— Для таких поганих дітей, як ти, є інше місце. Отам ти й житимеш від завтра, ото й буде твоя нова домівка. А сюди ти більше не повернешся, ніколи.

10

«…Гадаю, Віктор у дитинстві вчинив якийсь акт самознищення, приміром перерізав собі вени».

Від останніх Маркусових слів Сандрі забило дух.

— Боже милостивий, то він тут!

— Що ти говориш?!

Вона важко сковтнула:

— Тобто вона, оця повія, і є Ганна. Викликай поліцію.

Сандра швидко поклала слухавку, адже часу в неї залишалося обмаль. Намагалася пригадати, де її пістолет. У спальні. Занадто далеко, їй нізащо за нею не встигнути. Однак треба спробувати.

Вона ступила крок до порога та вже збиралася вийти в коридор, аж раптом заклякла на місці. Вона побачила жінку. Та стояла до неї спиною. І вже перевдягнулася.

Тепер на ній був чоловічий одяг. Темні штани, світла сорочка.

Віктор розвернувся, у руках він тримав Сандрину «дзеркалку».

— Знаєш, я теж полюбляю знімати.

Поліціянтка не рухалася, однак зауважила, що той розкрив свого наплічника й акуратно поклав на дивані фотоапарат, а поряд з ним — старого мисливського ножа.

Віктор помітив її погляд.

— Авжеж, — промовив. — Револьвер був би ні до чого, я ним уже скористався минулої ночі.

Сандра позадкувала, аж поки не вперлася спиною в стіну.

— Я чув твою телефонну розмову хвилину тому, — промовив Віктор і поклав «дзеркалку». — Ти що, справді думала, що я такого не передбачав? У мене все розраховано, я ж бо спец у математиці.

Будь-яке промовлене нею слово могло викликати в цього психопата непередбачувану реакцію. А тому Сандра вирішила мовчати.

— Чому ти більше зі мною не говориш? Ти що, образилася? — запитав той і насупився. — Минулої ночі в Сабаудії я не помилився. Я лише розділив розв’язання рівняння на дві дії.

Про що це він говорить? Що має на увазі?

— Члени рівняння анулюються. Результат — нуль.

Сандра здригнулася всім тілом.

— Макс, — видихнула тихо.

Той кивнув.

Вона відчула, як її очі наливаються сльозами.

— Чому ми?

— Я бачив тебе кілька днів тому по телевізору, ти перехрестилася навпаки, коли говорив отой поліціянт. Що означає отой знак? Я його вже бачив раніше в тому інституті, де мене тримали малим, але так і не зрозумів його значення.

Знову мовчання.

Віктор стенув плечима, ніби хотів показати, що зрештою йому байдуже.

— Я завжди стежу за тим, що пишуть в газетах про мене і що кажуть по телебаченню. Але ти мене вразила ще й тому, що, коли я тебе побачив, саме налаштовувала свій фотоапарат. Я ж бо тобі вже казав, що мені до вподоби фотоапарати. Ти якнайкраще відповідала моїй грі.

Віктор спохмурнів.

— Отак і мій батько завжди казав Ганні, аби переконати її, щоб позувала: «Це ж тільки гра, лялько, не треба боятися».

Сандра посунула ногу одну, другу, аж поки не торкнулася п’ятами плінтуса. Підкоряючись такту, почала поволі переміщуватися праворуч вздовж стіни.

— Дивно, як по-різному поводяться люди перед смертю, ти помічала? Дівчина з Остії кричала та благала свого хлопця не вбивати її. Але я йому наказав, і він це зробив. Як на мене, не кохав він її… А от поліціянтка, Пія Рімонті, зрештою мені ще й подякувала. Авжеж, так і сказала мені «дякую», коли мені набридло її мучити і я сказав, що зараз її вб’ю.