Читаем Культ полностью

Так, хімік занедужав; Банзай на черзі. Він роздягнувся, взяв книжку, яку мав повернути пані Держиславі Черевусі. Випив гарячого чаю і пішов. У грудях щось недобре булькало: видавалось, наче в легені налили добре горнятко киселю. Треба буде, мабуть, заглянути в медпункт до Аліски.

У пані Держислави була перерва. Вона тихо сьорбала гарячий чай і покусувала розмочене у ньому тістечко. Пила вона, певне, уже довго, бо уся поверхня чаю була вкрита набряклими крихтами. Під дошкою на підлозі стояв великий непрозорий кульок, напханий чимось вогким. Принаймні так то виглядало — у мокрих місцях целофан прилип до вмісту.

— А-а-а-а-а-а! Юрко! Ну, заходьте, заходьте...

Банзай сором'язливо зайшов (такі теплі вітання завжди вганяли його у червінь), виставляючи поперед себе книжку: зразу видно, навіщо він припхався.

— Ісус-се С-солодкий, Юрку, як ви змарніли! — сплеснула учителька зморшкуватими руками. — Певно, десь, постійно недосипляєте? Але ж то в вашому віці себе треба берегти...

— Та так то воно й так... я вам книжку приніс...

Пані Держислава неуважно кивнула головою і полізла під стіл за якимось кульочком. Витягнула його, поставила перед собою, розгорнула його горлечко і зачерпнула чайною ложкою з-під чаю порядну порцію землі.

Йому злегка відвисла щелепа.

— А шо то у вас... — поцікавився він. — Земля?..

— Та так... Мені той мій лікар понадавав купу таблєток, але я навіть їх не пробувала, бо і так вони ніц не помагають. Хоче той доктор, аби я вже скорше померла, жиби мати чистий спокій.

— Може, варто було почати з таблєток?

— А де я знаю... Я вже стара, таблєтки — то для молодих, а як мені та земля смакує, то чо я маю си відмовляти?

Банзай знизав плечима, в душі тихо мліючи.

— А то вам допомагає?

— А чи я знаю... помагає — не помагає, а до землі привикну. І так вже скоро мене поховають. Думаєте, я не знаю, жи мене тутай тілько з ласки тримають? Та той Андрій Ярославович тілько чекає, коли я вже спочину в Бозі...

Запала незручна пауза. Отак відразу ж утікати не випадало, тому Банзай знічев'я спитав:

— А де ваш кіт?

Пані Держислава насторожено поглянула на Юрка.

— А вам то яке діло? — спитала вона строгим тоном.

Банзай тепер взагалі не міг знайти собі місця. Пані Черевусі явно стало бракувати кількох клепок. Банзай глянув на картину з песиками, маючи намір піти геть. Учителька скористалася моментом і перетягнула чимось темним і вогким (целофан місцями поприлипав до вмісту) непрозорий кульок під стіл. Банзай зробив вигляд, що нічого не помітив. Але у старої не було достатньо сили, аби підняти мішок у повітря, тому на паркеті внаслідок перетягування кулька залишився кривавий дугоподібний слід — від стіни під учительський стіл.

— Е... Василь десь пішов, — виправилася стара пані й підсунулася кріслом на слід, пробуючи затулити його. — Я йому і їсточки принесла, а він десь поплівся... Вічно міняє собі колєжанок. То одна, то інша... Так хвилююся за нього, може, де під машину попав...

Вузесенька цівочка крові проклала собі шлях через пилюку з-під столу до Банзаєвих ніг. Юрко опустив погляд. Закусив нижню губу і відсунув носак черевика. Цівочка текти перестала, але на кінці почала набухати блискучим червоним горбиком.

— Ну то я, певне, м-м-м, вже піду. М-м-маю, м-м-м-м, зараз лєкції.

— Так-так, ідіть, але дбайте за себе! Бо такі бліді як смерть! — стара пані підняла суху руку на прощання, а коли двері зачинились, незадоволено по-старечому наморщила вуста і ввіпхала в себе чергову ложку землі.

4

Аліска

— Запалення. Пневмонія, Юро. Ясно як Божий день. І п'яна коза допетрає. Моя вам рада — їдьте додому.

Юрко якось дуже невиразно покрутив головою, мовляв, може, і поїду, чом би й ні, провідаю стареньких батьків, погрію кості при домашньому вогнищі і таке інше.

Зрештою, Аліска не мала зараз наміру крутити щось із отим студентом, а тому особливої пильності не проявляла. Не маленький уже, може й сам про себе подбати.

Студент вийшов із її невеликого (не набагато більшого, аніж у її гостя) кабінетика, обережно затуливши за собою двері. Він виглядав надто втомленим і виснаженим, щоб реально оцінювати стан речей. У якомусь сплеску материнських почуттів на мить Алісці закортіло притулитися до того вимученого невідомо чим хлопця, обігріти його, напоїти липовим чаєм з медом, вкласти у тепленьке ліжечко і дбати, дбати, дбати про нього... але відразу ж відкинула такі непричесані думки пріч. І без денних марень у неї було багато чого до розмірковування.