Читаем Культ полностью

"А може, в підвальчик? — запитав раптово його внутрішній голос. — Тут такі підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді".

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже неподібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

"Сам себе вже не впізнаєш, чи що?" — спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

"А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво-во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме".

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссю. Думка "у підвал, щоб як тоді" належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдино вірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференцзалу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

— Андрію Ярославовичу...

— Ну шо? Шо ше?! — дико дратуючись, прикрикнув він. Починала боліти голова, і думати бодай про щось інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.

Секретарка втомлено провела рукою по чолі — видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.

— Куратори записували... 157 дітей немає... К... Карантин?

Пан Андрій раптом не зміг в'їхати у слова тієї миші. Діти... яких немає. Що за маразм! Діти... яких немає, бо...

(ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай)

Яких немає, бо... карантин? Яких немає, бо... куратори записували? Записували... бо карантин, чи що?

(Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай)

Діти, аж 157, бо немає кураторів, які...

(Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯНЕМОЖУДУМАТИ)

карантин... 157 кураторів... записували карантин... Ні чорта не зрозуміло...

— Які... ше діти?

— Ті, шо на ґрип хворі... Ну то як? Відкриваємо?

Пан Андрій безсило махнув рукою:

— Та робіть, що хочете... Я, напевне, також уже хворий... З моїм заступником... Порадьтеся. Але відкривайте...

Секретарка знову уважно глянула на директора. "Він явно нездоровий", — подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.

Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері. Хтось щойно заходив до нього в кабінет.

Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?

Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?

Щось про дітей. Або про кураторів.

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

Так-так, він задумався про Аліску. Говорив він до когось тільки-но, чи може, сам до себе?

— Я, певне, також уже хворий.

Так він казав щойно дружині по телефону. Або не їй... Чи не по телефону... Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.

"Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам'ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска".

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

"Пам'ятаю, пам'ятаю. Аліска, як песик, як ім'я пса, пса-сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так-так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

через тебе, Аліско? Піду-но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою".

Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, намагаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову

(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)

почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.

"Навіщо я його взяв? — спитав сам у себе. — Є якісь листи? Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО МЕНЕ ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?"

Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.