Читаем Культ полностью

У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його кращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав'язав розмову з Корієм. Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.

По кількох горнятках вина Полісуна потягнуло на виливання душі.

— Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! — пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.

— Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де — моя тілько за роботу! Шо не прийде — все робота, робота!

— Правда?! — аж засвітилися очі в Полісуна. — То і у вас таке було?

— Ну... було... у всіх таке. Тільки, Мирку, не "ви"-кай мені... ми вже гейби як приятелі, раз п'ємо. Але...

— Шо "але"? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що "але"?

— Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік... З таким приятелювати — одне задоволення. Тому задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, — пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.

— Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку... Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання... адже робота деколи — не єдина причина. Ти мав би то знати... Мав би помітити, — Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.

Полісун задумливо допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно його вигляд спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара. Раптом він здригнувся — до нього, здалося, дійшов поміжтекстовий натяк нового товариша.

— А ти впевнений, що це... кгм? — Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.

Корій набожно звів очі до неба й призадумався.

— Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком... Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова — не перебільшення, то... боюся, це власне... кгм, — не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.

Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.

— А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?

— Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто... А скажи-но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов'язків... ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?

Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.

— Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею...

— Було... БУЛО, Ромку, постійно! — при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.

Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лицю. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.

— Ну-ну, не треба так то все переживати, не треба... Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу...

Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.

— Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..

— То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.

— По-поправимо? Точно?

— Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, — Корій авторитетно підняв праву руку. — Клянуся.

— Та? А як? Як ти мені допоможеш?

Корій налив свіжого вина.

— Ти ніколи не бачив, як твоя Неля ходить на перервах до кабінету директора?

— Н-ну... Нє... — пауза. — Брешу, бачив.

— Ну от. А бачив, які в нього звуконепроникні двері?

— Та.

— Так от. Я маю дуже сильну підозру, шо то наш директор той пташок, шо прилітає у твоє родинне гніздечко. А тепер, коли ми поговорили по душах, — я не маю жодного сумніву. То всьо його справки. Він один такий альфонс на всю Львівську область.

— Та не може бути... Андрій Ярославович... Хоча, дуже навіть може... І що?

Корій підсунувся ближче й поклав Полісуну руки на плечі. Подивився в очі.

— Слухай мене, Мирку, і ти не пропадеш. Ти мусиш навести в себе вдома лад. Показати хто в хаті господар. Вигнати ласицю з курника. Бо інакше діла не буде. Ти знаєш, хто першопричина твоїх бід. Хто?

— Андрій Ярославович.

— Правильно. Ти мусиш йому дати зрозуміти, що в хаті тепер є справжній хазяїн. Справжній ґазда, який знає ціну своїй честі і своїй дружині. Чоловік, який має раду на таких-от пройдисвітів, пробач, дармограїв.

— Мушу, — тупо повторив Мирко.