Читаем Код Да Вінчі полностью

Ленґдон відчував, що насправді Фаш нічого не розуміє. Жака Соньєра вважали найбільшим знавцем іконографії богинь. Він не лише мав якусь інтимну пристрасть до реліквій, пов’язаних із родючістю, культами богинь, чорною магією і священним жіночим началом. За ті двадцять років, що він був куратором, Соньєр допоміг Луврові створити найбільшу в світі колекцію творів мистецтва, пов’язаних із богинями: прикраси з найдавніших грецьких гробниць у Дельфах, золоті скіпетри, сотні староєгипетських хрестиків, що нагадували фігурки крихітних ангелів, брязкальця, якими в Стародавньому Єгипті відганяли злих духів. І нарешті, він зібрав неймовірну колекцію статуй богині Ісіди із сином Гором на руках.

— Може, Жак Соньєр знав про ваш рукопис? — припустив Фаш. — І запропонував зустрітися, щоб допомогти вам у праці над книжкою.

Ленґдон заперечно похитав головою.

— Про мій рукопис не знав ніхто. Насправді поки що він існує лише в чорновому варіанті, і я нікому його не показував, окрім редактора.

Фаш промовчав.

Ленґдон не пояснив, чому він досі нікому не показував цього рукопису. Чорновий варіант на триста сторінок з умовною назвою «Символи втраченої священної жіночності» містив часом дуже неординарну інтерпретацію вже усталеної релігійної іконографії і був доволі суперечливим.

Ленґдон наблизився до нерухомих ескалаторів і зупинився, помітивши, що Фаша немає поряд. Озирнувся й побачив, що той стоїть за кілька кроків від службового ліфта.

— Поїдемо ліфтом, — мовив Фаш, коли двері відчинилися. — Ви вже, мабуть, здогадалися, що пішки до галереї ще йти і йти.

Ленґдон знав, що ліфт значно швидше доправить їх до крила «Денон», який був двома поверхами вище, однак не рушив з місця.

— Щось не так? — нетерпляче запитав Фаш, притримуючи двері.

Ленґдон зітхнув, із сумом подивився на ескалатор. «Все так», — спробував переконати себе і неохоче пішов до ліфта. В дитинстві Ленґдон якось провалився в закинуту криницю і мало не загинув, проборсавшись кілька годин у холодній воді, доки наспіла допомога. Відтоді його переслідував страх замкнутого простору, він боявся ліфтів, метро, навіть закритих кортів. «Ліфт — цілком безпечна споруда, — постійно переконував він себе, проте ніколи в це не вірив. — Це лише невеликий металевий ящик, підвішений у замкнутій шахті!» Затамувавши подих, він ступив до ліфта і, щойно зачинилися двері, відчув знайомий приплив адреналіну.

«Два поверхи. Якихось десять секунд».

— Отже, ви з месьє Соньєром, — почав Фаш, тільки-но ліфт поповз догори, — ніколи не розмовляли? Не листувалися? Ніколи нічого не надсилали один одному поштою?

Ще одне дивне запитання. Ленґдон заперечливо похитав головою.

— Ні. Ніколи.

Фаш підвів голову, наче обмірковував останню відповідь. Але нічого не сЦзав, мовчкй втупившись у хромовані двері.

Ліфт їхав Догори, і Ленґдон намагався зосередитись на чомусь іншому, окрім чотирьох стін довкола себе. У блискучих металевих дверях від бачив відображення краваткової шпильки капітана — срібного розп’яття з тринадцятьма камінчиками чорного оніксу. Ленґдона це трохи здивувало. Цей символ мав назву crux gemmata — хрест із тринадцятьма каменями — християнська ідеограма Христа і Його дванадцяти апостолів. Ленґдон не сподівався, що капітан французької поліції так відверто демонструватиме свої релігійні погляди. Але, знову ж таки, треба було зважати на те, що це Франція. Християнство тут не просто релігія, а право від народження.

— Це crux gemmata, — несподівано сказав Фаш.

Ленґдон здивовано підвів очі і піймав у відображенні погляд чорних очей Фаша.

Ліфт зупинився, двері відчинились.

Ленґдон швидко вийшов у коридор, поспішаючи до відкритого простору, якого було вдосталь під славнозвісними високими стелями Лувру. Однак світ, у який він ступив, виявився зовсім іншим, ніж він очікував.

Вражений, він різко зупинився.

Фаш поглянув на нього:

— Я так розумію, месьє Ленґдон, ви ніколи не бували в Луврі після зачинення?

«Ніколи», — подумав Ленґдон, намагаючись опанувати себе.

Завжди так яскраво освітлені галереї Лувру тепер були занурені в пітьму. Замість звичного білого світла, що рівно лилося зі стелі, з плінтусів ішло вгору якесь приглушене червоне сяйво, кахельною підлогою галерей тягнулися багряні плями.

Ленґдон подивився у глиб темного коридору і поступово зрозумів, що нічого дивного тут немає. Майже в усіх великих музеях світу вночі використовують червону підсвітку — лампочки вмонтовують на низькому рівні так, щоб працівники могли бачити, куди вони йдуть, а картини при цьому залишалися б у відносній темряві. Це мало б сповільнити руйнівну дію світла. Але цієї ночі в музеї було якось гнітюче. Усюди залягли довгасті тіні, під високими склепінчастими стелями згустилась чорна пітьма.

— Сюди, — сказав Фаш, різко звернув праворуч і закрокував низкою пов’язаних одна з одною галерей.