Якщо не брати до уваги поліцейського авта, що перекрило дорогу нагорі.

Берне витер піт з чола і рушив уперед.

Назустріч йому вийшов довготелесий поліцейський, він помахом наказав зупинитися за кілька метрів до застави. Попереду стояли чотири патрульні авта.

Берне зупинився. Натягнувши кепку низько на очі, він скорчив таку гримасу, як тільки дозволяв йому його культурний рівень. Тоді відчинив дверцята і, не вилізаючи з-за керма, подивився згори вниз на поліцейського. Обличчя в того було суворе й виснажене.

— Qu’est-ce qui se passé?²³ — грубуватим тоном запитав Берне.

— Je suis Jérôme Collet, — відповів поліцейський. — Lieutenant Police Judiciare. — Він показав на вантажне відділення. — Qu'estсе qu'il у a la dedans?24

— А я звідки знаю? — буркнув у відповідь Берне по-французьки. — Я лише шофер.

На Колле це, схоже, не справило враження.

— Ми шукаємо двох злочинців.

Берне розсміявся.

— То ви добре втрапили. Дехто з тих негідників, чиї речі я вожу, має стільки грошей, скільки чесно ніколи не заробиш.

Поліцейський показав фотокартку Роберта Ленґдона.

— Цей чоловік сьогодні був у вашому банку?

Берне знизав плечима.

— Не маю уявлення. Я простий роботяга. Нас до клієнтів не підпускають і близько. Мусите зайти досередини й запитати чергового на вході.

— Ваш банк вимагає ордер на обшук. Без нього нас не впускають.

Берне скривився.

— Бюрократи! Ох, не кажіть більше нічого, бо я можу вийти з рівноваги.

— Відчиніть, будь ласка, фургон. — Колле показав на багажне відділення.

Берне витріщився і розреготався поліцейському просто в обличчя.

— Відчинити фургон? Ви що ж думаєте, я маю ключі? Думаєте таким, як я, тут довіряють? Знали б ви, які копійки вони мені платять.

Поліцейський недовірливо схилив голову набік.

— Ви хочете мені сказати, що не маєте ключів від свого авта?

Берне похитав головою.

— Лише до запалювання. Від багажного відділення не маю. Фургони опечатують іще на вантажній платформі. І вони залишаються там, доки хтось відвезе ключі на місце. Аж коли нам дзвонять і кажуть, що адресат ключі отримав, мені дають добро на виїзд. І ні на мить раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.

— А коли опечатали цей фургон?

— Мабуть, кілька годин тому. Я їду аж до Сен-Туріала. Ключі від фургона вже там.

Поліцейський нічого не відповів, лише пильно дивився на Берне, наче намагався прочитати його думки.

По носі Берне ледь не скотилася крапля поту.

— То накажете, щоб мене пропустили? — спитав він і, витерши носа рукавом, показав на поліцейське авто, що перегородило шлях. — У мене мало часу.

— У вас всі водії носять «Ролекси»? — поцікавився поліцейський, показавши на зап’ясток Берне.

Той глянув униз і з жахом побачив, що з-під рукава його куртки виглядає золотий браслет шалено дорогого годинника.

— Оце лайно? Я купив його за двадцять євро в якогось тайванця на вулиці в Сен-Жермен-де-Пре. Хочете, продам вам за сорок?

Поліцейський ще трохи повагався і нарешті відійшов убік.

— Та ні, дякую. Щасливої дороги.

Берне не наважувався дихнути, доки фургон не від’їхав щонайменше на п’ятдесят метрів від банку. Тепер у нього з’явилась інша проблема. Його пасажири. Куди їх везти?

Розділ 46

Сайлас лежав долілиць на рядні у своїй кімнаті й чекав, доки свіжі рани на спині хоч трохи підсохнуть. Після другого за сьогодні сеансу самобичування він почувався слабко, йому паморочилося в голові. Він іще не зняв волосяниці й відчував, як по нозі струменить кров. Але Сайлас не знаходив собі виправдання і тому не поспішав знімати пасок із шипами.

«Я підвів Церкву. Ще гірше — я підвів єпископа».

Сьогодні єпископ Арінґароса мав би тріумфувати. П’ять місяців тому він повернувся із зустрічі в обсерваторії Ватикану, де дізнався щось таке, що дуже його змінило. Кілька тижнів він ходив, наче у воду опущений, а тоді нарешті поділився новиною із Сайласом.

— Але ж це неможливо! — вигукнув Сайлас. — Я не вірю!

— Це правда, — сказав Арінґароса. — Важко повірити, але це . так. Усього за шість місяців.

Слова єпископа вжахнули Сайласа. Він палко молився за свого благодійника, і навіть у ті чорні дні його віра в Бога і «Шлях» ні на мить не похитнулась. І вже за місяць хмари чудодійно розступилися і крізь них блиснув промінь надії.

Боже втручання — так назвав це Арінґароса.

Уперше за довгий час єпископ піднісся духом.

— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам нагоду захистити «Шлях». Наша битва, як усі битви на світі, вимагає пожертви. Чи згоден ти бути воїном Господа нашого?

Сайлас упав на коліна перед єпископом Арінґаросою — чоловіком, що дав йому нове життя, — і мовив:

— Я агнець Божий. Жени мене туди, куди підказує тобі серце.