Читаем Код Да Вінчі полностью

Ленґдон широко розкрив очі.

Софі пояснила, що виготовлення зразків винаходів да Вінчі було однією з найулюбленіших розваг її дідуся. Талановитий умілець, що годинами просиджував у своїй майстерні, Жак Соньєр любив наслідувати великих майстрів — Фаберже, різних майстрів клуазоне і менш претензійного, але набагато практичнішого Леонардо да Вінчі.

Навіть після побіжного перегляду щоденників да Вінчі ставало зрозуміло, чому про цього блискучого генія кажуть, що він був схильний не доводити початих справ до кінця. Да Вінчі накреслив схеми для сотень винаходів, яких так і не реалізував. Одним із улюблених занять Соньєра було втілювати в життя маловідомі ідеї да Вінчі — годинники, водяні насоси, криптекси і навіть модель середньовічного французького рицаря, що тепер прикрашала стіл у його кабінеті. Цей проект з’явився 1495 року як результат захоплення да Вінчі анатомією й кінесіологією. На місці суглобів рицар-робот мав високоточні з’єднання: він міг ₍ сідати, розмахувати руками, повертати голову на гнучкій шиї, а також розкривати й закривати абсолютно правильний з погляду анатомії рот. Софі завжди вважала, що цей рицар у броні був найпрекраснішим творінням її дідуся... тобто так вона думала, доки не побачила криптекса у цій скриньці трояндового дерева.

— Дідусь якось зробив мені криптекс, коли я була дитиною, — сказала Софі. — Але такого великого й гарного, як оцей, я ще ніколи не бачила.

Ленґдон не зводив очей зі скриньки.

— А я ніколи не чув про криптекси.

Софі це не здивувало. Більшість із нереалізованих відкриттів да Вінчі ніхто ніколи не вивчав, і вони навіть не мали назв. Цілком можливо, що її дідусь сам вигадав це слово. Воно було відповідною назвою для продукту криптології, що захищав інформацію, написану на згортку.

Софі знала, що да Вінчі був одним із засновників криптології, хоч про це рідко згадували. Університетські викладачі Софі, ознайомлюючи студентів із комп’ютерними методами кодування для захисту інформації, вихваляли сучасних криптологів, зокрема Ціммермана і Шнаєра, але ніколи не згадували, що саме Леонардо кілька століть тому винайшов перші елементарні форми відкритого шифрувального коду. Про це Софі, зрозуміло, розповів дідусь.

Броньований фургон мчав автострадою, а Софі тим часом пояснювала Ленґдонові, що да Вінчі винайшов криптекс як засіб для передачі таємних повідомлень на великі відстані. У часи, коли не було ні телефонів, ні електронної пошти, усяк, хто хотів передати якусь конфіденційну інформацію комусь, хто був далеко, не мав іншого вибору, як написати все на аркуші й довіритися посланцеві. Якщо ж посланець підозрював, що в листі міститься цінна інформація, то він міг продати її ворогам і заробити так значно більше грошей, ніж отримав би, якби доправив листа за призначенням.

Багато видатних осіб в історії людства вигадували способи, як захистити інформацію. Приміром, Юлій Цезар вигадав код, який назвали «Скринькою Цезаря». Марія, королева Шотландії, створила свій шифр і передавала з в’язниці таємні послання. А блискучий арабський учений Абу Юсуф Ісмаїл аль-Кінді захищав свої таємниці за допомогою хитромудрого шифру, складеного на основі кількох алфавітів.

Тим часом да Вінчі відмовився від математики і криптології на користь механічного рішення — криптекса. Це був портативний сейф, у якому можна було сховати листи, карти, схеми — все, що завгодно. Інформацію, замкнену всередині криптекса, міг дістати лише той, хто знав відповідний пароль.

— Нам потрібен пароль, — Софі показала на диски з літерами. — Криптекс діє за принципом секретних замків на велосипедах. Якщо повернути всі диски, як належить, то замок відмикається. Цей криптекс має п’ять дисків. Треба правильно розташувати їх усі стосовно один одного, тоді тумблери всередині стануть так, як слід, і весь циліндр розпадеться на частини.

— І що там усередині?

— Коли циліндр розпадеться на частини, ти можеш дістати те, що в ньому заховано — наприклад, згорток паперу із таємною інформацією.

Ленґдон наче не дуже вірив.

— І ти кажеш, дідусь робив тобі такі, коли ти була дитиною?

— Тільки трохи менші. Кілька разів на день народження дідусь давав мені криптекс і загадував загадку. Розгадка була паролем до криптекса. Там я знаходила привітальну листівку.

— Стільки зусиль — і все заради самої листівки?

— Ні, на листівці завжди була ще одна загадка або якась підказка. Дідусь любив влаштовувати мені таку-от цікаву гру в пошуки скарбу в будинку: одна розгадка за іншою врешті-решт приводили мене до справжнього подарунка. Кожна гра була для мене випробуванням характеру. Я мала довести, що заслужила винагороду. А завдання ніколи не були простими.

Ленґдон ще раз уважно подивився на циліндр. Пояснення Софі його не переконало.

— Але чому його просто не розламати? Чи розтрощити? Цей метал наче не дуже міцний, а мармур — м’який камінь.

Софі усміхнулась.