Читаем Код Да Вінчі полностью

— Там попереду — Salle des Etats, — сказав дідусь, коли вони наблизились до найвідомішої зали Дувру. Дідусь був радісний і збуджений, а Софі хотілося додому. Вона вже бачила репродукції «Мони Лізи» в книжках, і картина їй зовсім не подобалась. І Софі не розуміла, чому всі нею так захоплюються.

— C’est ennuyeux, — поскаржилась Софі.

— Нудно, — поправив її дідусь. — Французька — у школі. Англійська — вдома.

— Лувр — це не вдома! — заперечила вона знову французькою.

Дідусь усміхнувся втомлено.

— І справді. То говорімо англійською просто так.

Софі набундючилась і покрокувала далі. І ось вони увійшли до маленької зали. Вона роззирнулась у вузькому приміщенні й зупинила погляд на експонаті, який тут, очевидно, вважали найціннішим, — у центрі стіни праворуч за захисним склом висів самотньо портрет. Дідусь зупинився в дверях і показав на картину.

— Підійди до неї, Софі. Мало кому випадає нагода побути з нею наодинці.

Переборюючи страх, Софі повільно рушила через залу. Після всього, що вона наслухалась про «Мону Лізу», в неї було таке відчуття, наче вона наближається до особи королівського рангу. Ставши перед захисним склом, Софі затамувала подих і подивилася вгору на портрет.

Софі не знала, що саме вона сподівалась відчути, побачивши знамениту картину. Насправді ж вона не відчувала нічого особливого. Ні глибокого подиву, ні раптового захоплення. Знайоме обличчя дивилось на неї так само, як у книжках. І Софі мовчки стояла перед портретом, здавалося, цілу вічність, чекаючи, що от-от щось трапиться.

— Що скажеш? — пошепки запитав дідусь, ставши поряд із нею. — Правда, гарна?

— Вона якась дуже маленька.

Соньєр усміхнувся.

— Це ти маленька і ти гарна.

«І зовсім я не гарна», — подумала Софі. Вона ненавиділа своє руде волосся й ластовиння. До того ж вона була вища за всіх хлопців у класі. Софі ще раз подивилась на «Мону Лізу» і похитала головою.

— Вона навіть ще гірша, ніж у книжках. Обличчя якесь... brumeux.

— Затуманене, — поправив її дідусь.

— Затуманене, — слухняно повторила вона, знаючи, що розмова не продовжуватиметься, доки вона не повторить цього нового для неї слова.

— Цю манеру живопису називають сфумато, — пояснив дідусь, — і так малювати дуже важко. Леонардо да Вінчі умів це, як ніхто інший.

Але Софі картина все одно не подобалась.

— Вона виглядає так, наче щось знає... Як діти в школі, коли щось приховують.

Дідусь розсміявся.

— Це одна з причин, чому вона така знаменита. Людям подобається вгадувати, чому вона усміхається.

— А ти знаєш, чому вона усміхається?

— Може, й знаю, — дідусь підморгнув їй. — Колись я розповім тобі про це.

Софі тупнула ніжкою.

— Я ж тобі казала, що не люблю таємниць!

— Принцесо, — усміхнувся дідусь, — життя сповнене таємниць. Розкрити їх усі одразу неможливо.

— Я повертаюся, — заявила Софі. Голос її луною віддався у сходовій шахті.

— До «Мони Лізи»? — оторопів Ленґдон. — Зараз?

— Мене не підозрюють у вбивстві, — пояснила вона. — Я використаю свій шанс. Я мушу зрозуміти, що саме дідусь намагався мені сказати.

— А як же посольство?

Софі почувалася винною через те, що спершу змусила Ленґдона втікати з місця злочину, а тепер кидає напризволяще, але вона не мала іншого виходу. Софі показала на металеві двері внизу.

— Вийдіть через ці двері. Тримайтеся освітлених вказівників, вони приведуть вас до виходу. Я бувала тут із дідусем. Потім буде контрольний турнікет. Він обертається лише в одному напрямку, тобто назовні. — Вона вручила Ленґдонові ключі від свого авта. — Мій червоний «смарт» стоїть на службовій автостоянці. Знаєте, як доїхати звідси до посольства?

Ленґдон узяв ключі й кивнув.

— Слухайте, — додала Софі трохи лагідніше, — я думаю, дідусь залишив мені якесь повідомлення біля «Мони Лізи» — якийсь ключ, що допоможе довідатися, хто його вбив. Або чому я в небезпеці. «Або що трапилося з моєю родиною». Я мушу піти й подивитися.

— Але якби він хотів попередити вас про небезпеку, чом^ б просто не написав цього на підлозі? Навіщо ця заплутана гра в слова?

— Хоч би що там дідусь намагався мені розповісти, навряд чи він хотів, щоб це почув хтось іще. Навіть поліція. — Очевидно, Соньєр зробив усе, що було в його силах, щоб передати таємне повідомлення саме їй. Він закодував його, написав її потаємні ініціали й наказав розшукати Роберта Ленґдона — мудра порада, зважаючи на те, що американець зумів розшифрувати код. — Вам це може видатися дивним, — сказала Софі, — але я думаю, дідусь хотів, щоб я дісталася до «Мони Лізи» раніше від усіх інших.

— Я з вами.

— Ні! Ми ж не знаємо, за скільки часу поліція повернеться сюди. Ви мусите йти.

Ленґдон завагався. Здавалося, допитливість науковця загрожувала перемогти в ньому здоровий глузд і привести знову в руки поліції.

— Ідіть же. — Софі вдячно всміхнулася. — Побачимося в посольстві, месьє Ленґдон.

Ленґдонові начебто щось не сподобалось.

— Зустрінемося за однієї умови, — суворо відповів він.

Софі подивилась на нього збентежено.

— Що за умова?

— Якщо ви припините називати мене месьє Ленґдоном.

Софі побачила, що він усміхається, й теж не могла стриматися від усмішки.

— Щасти тобі, Роберте.