Читаем Код Да Вінчі полностью

Софі зібралася з духом і швидко пішла до місця злочину. Не в силах дивитися на дідуся, вона зосередила увагу на приладах. Знайшла маленький ультрафіолетовий ліхтарик, поклала його до кишені й поспішила назад до відчинених дверей Salle des Etats.

Тільки-но вона переступила поріг, як почула всередині зали чиїсь приглушені кроки. Тут хтось є! Наступної миті з червонуватої імли виринула якась химерна постать. Софі відсахнулась.

— Ось ти де! — почувся хрипкий шепіт Ленґдона, і вона побачила його просто перед собою.

Полегшення було тільки миттєвим.

— Роберте, я ж сказала тобі, ти мусиш негайно забиратися звідси! Якщо Фаш...

— Де ти була?

— Я мусила знайти оцей спеціальний ліхтарик, — прошепотіла вона у відповідь. — Якщо дідусь написав мені щось...

— Софі, скажи мені, — Ленґдон перевів подих і пильно подивився їй в очі, — ці літери P.S. ... вони щось тобі говорять? Хоч що-небудь?

Боячись, що їхні голоси відлунюватимуть у коридорі, Софі затягла його до зали й безшумно причинила зсередини величезні двері.

— Я ж тобі вже казала. Це ініціали від «Принцеса Софі».

— Я знаю, але, може, ти бачила їх десь іще? Може, твій дідусь мав їх іще на чомусь? Це могла бути монограма... або напис, скажімо, на якомусь канцелярському приладі?

Питання спантеличило Софі. Звідки Роберт міг це знати? Вона й справді якось бачила літери P.S. у вигляді монограми. Це було напередодні її дев’ятого дня народження. Вона потайки обшукувала будинок, сподіваючись знайти заховані подарунки. Софі не любила, щоб від неї щось тримали в таємниці навіть із такої нагоди. «Цікаво, що дідусь приготував для мене цього разу? — Вона нишпорила в шафах і шухлядах. — Може, ту ляльку, що я хотіла? Де він міг її заховати?»

Не знайшовши нічого в цілому будинку, Софі зважилася на ризикований крок — пошукати в дідусевій спальні. Заходити туди їй було суворо заборонено, але дідусь саме спав унизу на канапі.

«Я лише швиденько кину оком — і все!»

Прокравшись скрипучою підлогою навшпиньках до стінної шафи, Софі порилась на полицях за одягом. Нічого. Зазирнула під ліжко. Теж нічого. Підійшла до комода, почала висувати одну по одній шухляди й обережно перебирати те, що в них лежало. Це мусить бути тут! Але дійшла до передостанньої шухляди й не виявила ані натяку на ляльку. Засмучена, Софі висунула останню шухляду й побачила там якийсь чорний одяг — дідусь начебто ніколи такого не носив. Відсунула одяг убік, і раптом під ним щось блиснуло, мов золото. Щось схоже на ланцюжок від кишенькового годинника... але вона знала, що дідусь такого не носить. І раптом вона здогадалась, і серце її шалено закалатало.

Кольє!

Софі обережно витягла ланцюжок із шухляди і з подивом виявила, що до одного його кінця прикріплений прегарний золотий ключик, важкий і блискучий. Зачарована, Софі взяла його до рук. Таких ключиків вона ніколи раніше не бачила. Переважно ключі були пласкі, з нерівними зубцями, а цей мав стрижень трикутної форми, і по всій його довжині були малесенькі ямки. А велика золота головка ключа мала форму хреста, але не звичайного, а з однаковими паличками, як знак плюс. У центрі цього хреста був вигравіруваний дивний символ — дві літери, сплетені між собою якимось вигадливим візерунком із квітів.

— P.S., — прочитала вона, насупившись. Що б це могло означати?

— Софі? — у дверях стояв дідусь.

Здригнувшись від несподіванки, вона повернулась і впустила ключ. Він дзвінко брязнув об підлогу. Софі потупила очі, не наважуючись подивитися на дідуся.

— Я... шукала подарунок на день народження, — похнюпившись, нарешті вимовила вона.

Дідусь стояв у дверях і мовчав, здавалося, цілу вічність. Нарешті він важко й стурбовано зітхнув.

— Підніми ключ, Софі.

Вона послухалась.

Дідусь увійшов до кімнати.

— Софі, ти мусиш навчитися поважати приватні справи інших людей. — Дідусь присів поряд із нею й обережно взяв від неї ключ. — Цей ключик не простий. Якби ти його загубила...

Від лагідного дідусевого голосу Софі стало ще гірше.

— Пробач, дідусю. Я більше не буду. — На мить вона замовкла. — Я думала, що це подарунок мені на день народження.

Він уважно дивився на неї кілька секунд.

— Повторю ще раз, бо це дуже важливо. Софі, ти мусиш поважати приватні справи інших людей.

— Так, дідусю.

— Поговоримо про це іншим разом. А зараз час прополоти грядки в садку.

Софі кинулась виконувати роботу.

Наступного ранку вона не одержала від дідуся жодного подарунка. Утім, вона й не сподівалась після того, що накоїла. Але дідусь за весь день узагалі не привітав її з днем народження. Настав вечір, і Софі, смутна, пішла спати. І раптом, залізши під ковдру, побачила на подушці записку. Це була проста загадка. Ще не розгадавши її, Софі повеселішала: «Я знаю, що це! — Дідусь уже влаштовував їй таку гру минулого Різдва. — Пошуки скарбу!»