— Добре, дайте-но я ще раз прочитаю цей загадковий вірш.

На варті лезо й чаша тут весь час.

Серед творінь майстрів вона лежить,

Щоби навік під зорями спочить.

Закінчивши, вона кілька секунд мовчала, а тоді на її обличчі промайнула загадкова усмішка.

— Ох, Жак.

Ленґдон дивився на неї з надією.

— Ви це зрозуміли?

— Як ви щойно пересвідчилися, містере Ленґдон, навіть прості речі можна тлумачити дуже по-різному.

Ленґдон силився збагнути. Схоже, все, що йшло від Жака Соньєра, мало подвійний зміст, але наразі він цього другого змісту не уловлював.

Марі втомлено позіхнула.

— Містере Ленґдон, я вам у чомусь зізнаюся. Мене ніколи офіційно не повідомляли, де тепер перебуває Ґрааль. Але, звісно ж, я була дружиною надзвичайно впливової людини... і моя жіноча інтуїція достатньо сильна. — Ленґдон хотів щось сказати, але Марі йому не дала. — Мені шкода, що після всіх неймовірних старань ви поїдете звідси без чітких відповідей. Проте щось мені підказує, що зрештою ви таки знайдете те, що шукаєте. Одного дня ви раптом прозрієте. — Вона всміхнулась. — І коли це станеться, вірю, що ви, як ніхто інший, берегтимете таємницю.

За дверима почулися кроки.

— А я думаю, куди ви поділися, — сказала Софі й увійшла.

— Я вже збиралася йти. — Бабуся пішла до дверей, де стояла Софі. — Добраніч, принцесо. — Вона поцілувала Софі в чоло. — Не затримуй довго містера Ленґдона.

Ленґдон і Софі подивилися їй услід. Коли Софі повернулась до нього, в її очах вирувало ціле море почуттів.

— Такої розв’язки я не сподівалась.

«Та й хто б сподівався», — подумав Ленґдон. Він бачив, що вона дуже схвильована. Те, про що вона довідалась, повністю змінило її життя.

— Ну як ти, все гаразд? Непросто все це осягнути так одразу.

Вона ледь помітно всміхнулась.

— Я маю родину. Поки що це для мене головне. А про те, хто ми такі і звідки походимо, я думатиму пізніше.

Ленґдон мовчав.

— Ти побудеш у нас? — запитала Софі. — Хоча б кілька днів?

Ленґдон зітхнув. Цього він хотів понад усе на світі.

— Тобі треба побути тут якийсь час із рідними, Софі. Я повертаюсь до Парижа завтра вранці.

Вона була розчарована, але, схоже, розуміла, що так буде краще. Вони довго мовчали. Нарешті Софі взяла його за руку і повела на вулицю. Вони вийшли на невеличкий пагорб неподалік від каплиці. Звідси добре було видно всю місцевість, залиту блідим місячним сяйвом, що просочувалося крізь легкі хмарки. Вони стояли мовчки, тримаючись за руки, змагаючи неймовірну втому.

Зірки щойно спалахували на небі, а одна цятка на заході світилась яскравіше від інших. Побачивши її, Ленґдон усміхнувся. Це була Венера. Давня богиня терпляче посилала на землю рівне спокійне світло.

Стало прохолодніше, з долини прилетів свіжий вітерець. За якийсь час Ленґдон подивився на Софі. Очі в неї були заплющені, на вустах грала щаслива усмішка. Ленґдон відчув, що й у нього заплющуються очі. Неохоче він стиснув її руку.

— Софі?

Поволі вона розплющила очі й обернулась до нього. У місячному світлі її обличчя було прекрасне. Вона сонно усміхнулась.

— Привіт.

Від думки, що він повертатиметься до Парижа без неї, Ленґдонові раптом стало сумно.

— Можливо, коли ти прокинешся, мене вже тут не буде. — Він замовк, горло йому стиснув спазм. — Пробач, я не дуже вмію...

Софі легко торкнула рукою його обличчя. Тоді потягнулась і ніжно поцілувала його в щоку.

— Коли ми побачимося?

На мить Ленґдонові запаморочилось у голові, він загубився в її зелених очах.

— Коли? — Цікаво, чи здогадується вона, що він у цю мить думав про те саме. — Що ж, наступного місяця я їду на конференцію до Флоренції. Пробуду там тиждень і здебільшого байдикуватиму.

— Це запрошення?

— Ми житимемо там розкішно. Мені зарезервували номер у Брунелескі.

Софі грайливо всміхнулася.

— Чи не забагато ви на себе берете, містере Ленґдон?

Він знітився, збагнувши, як це прозвучало.

— Я мав на увазі тільки...

— Я з великою радістю зустрінуся з тобою у Флоренції, Роберте. Але за однієї умови. — Її тон посуворішав. — Жодних музеїв, церков, могил, творів мистецтва, пам’яток.

— У Флоренції? Цілий тиждень? Але ж там більше нічого робити.

Софі знову потягнулась до нього і поцілувала, цього разу в уста, їхні тіла сплелися в обіймах, спочатку ніжних, тоді жагучих. Коли вона нарешті відірвалась, Ленґдон прочитав у її очах обіцянку.

— Домовились, — нарешті вимовив. — Це буде побачення.

Епілог

Роберт Ленґдон здригнувся й прокинувся. Йому щось наснилося. На халаті, що лежав на стільці поряд із ліжком, була монограма ГОТЕЛЬ «РІТЦ» ПАРИЖ. Крізь штори просочувалося тьмяне світло. «Що зараз — вечір чи ранок?» — подумав він.

Почувався Ленґдон чудово. Він проспав більшу частину останніх двох діб. Повільно сівши на ліжку, він згадав, що його розбудило... дивна думка. Кілька днів він намагався дати раду з лавиною нової інформації, а тепер йому спало на думку щось таке, на що він раніше не зважав.

Чи може таке бути?

Кілька хвилин він сидів нерухомо.