Читаем Код Да Вінчі полностью

— Скажіть, а Церква переконувала вашого чоловіка не оприлюднювати документів Санґріл, коли настане кінець днів?

— О Господи, звісно ні. Кінець днів — це вигадка божевільних параноїків. У доктрині Пріорату нічого не сказано про те, коли таємницю Ґрааля належить розкрити. Насправді Пріорат завжди вважав, що її взагалі не треба розкривати.

Взагалі? — Ленґдон був вражений.

— Людська душа прагне таємниці і чуда, а не самого Ґрааля. Краса Ґрааля криється в його ефемерній сутності. — Марі Шовель подивилась на шпилі каплиці. — Для когось Ґрааль — це чаша, що дасть їм вічне життя. Для інших — пошук утрачених документів і невідомої історії. Але для більшості, як я підозрюю, Святий Ґрааль — це просто висока ідея... прекрасний недосяжний скарб, що навіть серед теперішнього хаосу дає нам натхнення.

— Але ж якщо документи Санґріл ніколи не оприлюднять, то історію Марії Магдалини буде втрачено, — сказав Ленґдон.

— Та невже? Подивіться навколо. Її історія — у мистецтві, музиці, книжках. І з кожним днем дедалі більше. Маятник коливається. Ми вже помалу усвідомлюємо, чим може обернутися для нас зло, скоєне в далекому минулому... і що годі вже руйнувати. Ми відчуваємо потребу відродити священну жіночність. — Вона помовчала. — Ви, здається, сказали, що пишете книжку про символи священної жіночності?

— Так.

Вона усміхнулась.

— Дописуйте її швидше, містере Ленґдон. Світові потрібні нові трубадури.

Ленґдон мовчав, намагаючись осягнути все те, що вона сказала. Над деревами піднімався повний місяць. Перевівши погляд на Рослін, Ленґдон відчув нестримне бажання дізнатися про її таємниці. «Не запитуй, — казав він собі. — Зараз не відповідний момент». Він глянув на папірус у руці Марі, тоді знову на каплицю.

— Запитуйте, містере Ленґдон, — з усмішкою сказала Марі. — Ви заслужили це право.

Ленґдон відчув, що почервонів.

— Вас цікавить, чи Ґрааль тут, у Рослін?

— Ви можете мені сказати?

Вона зітхнула з удаваним обуренням.

— І чому чоловіки ніяк не залишать Ґрааль у спокої? — і розсміялася, явно задоволена собою. — А чому ви думаєте, що він тут?

Ленґдон показав на папірус у неї в руці.

— Вірш вашого чоловіка чітко вказує на Рослін. Щоправда, там ще йдеться про лезо й чашу, що буцімто стережуть Ґрааль. Я тут не бачу таких символів.

— Лезо й чаша? — перепитала Марі. — А як саме вони виглядають?

Ленґдон відчув, що вона з ним дражниться, але не подав знаку і коротко описав ці символи.

Вона вдала, ніби щось невиразно пригадує.

— Ох, ну так, звичайно. Лезо уособлює все чоловіче. Здається, його малюють отак. — Вказівним пальцем вона накреслила на долоні трикутник:

— Так, — підтвердив Ленґдон. Марі накреслила менш поширений, «замкнений» варіант леза, але Ленґдонові він теж був знайомий.

— А протилежний знак — це чаша, що уособлює все жіноче. — І вона знову накреслила на долоні трикутник.

— Правильно, сказав Ленґдон.

— І ви стверджуєте, що серед сотень символів, які є в каплиці Рослін, ці двоє не трапляються ані разу?

— Я їх не помітив.

— А якщо я вам їх покажу, ви підете спати?

Не встиг Ленґдон відповісти, як Марі Шовель зійшла зі сходів і попрямувала до каплиці. Ленґдон поспішив за нею. Зайшовши досередини, Марі ввімкнула світло і показала на центр підлоги.

— Ось вони, містере Ленґдон. Лезо і чаша.

Ленґдон здивовано дивився на стерту підлогу. І нічого не бачив.

— Тут нічого немає.

Марі зітхнула і рушила знаменитою стежкою, яку протоптали на підлозі каплиці тисячі людських ніг. Ленґдон знову побачив велетенський символ, але однаково нічого не розумів.

— Але ж це зірка Дав...

І змовк на півслові, приголомшений від свого відкриття.

Лезо і чаша.

Сплетені в одне.

Зірка Давида... ідеальне єднання чоловічого й жіночого... печатка Соломона... що позначає Святая Святих, де начебто колись жили Бог і богиня — Ягве і Шекіна.

Ленґдонові знадобилася хвилина, щоб зібратися з думками.

— Цей вірш справді вказує на Рослін. Стовідсотково. Однозначно.

Марі усміхнулась.

— Очевидно.

Коли Ленґдон подумав, що це означає, в нього мороз пішов поза плечима.

— Отже, Святий Ґрааль тут, у підземеллі?

Вона розсміялась.

— Тут хіба що його дух. Одним із найдавніших обов’язків Пріорату було повернути колись Ґрааль на батьківщину, до Франції, де він мав би залишитися навіки. Століттями його возили з місця на місце, щоб уберегти від небезпеки. Дуже негідно. Коли Жак став великим магістром, то постановив собі повернути його до Франції і спорудити йому мавзолей, достойний цариці.

— І йому це вдалося?

Марі посерйознішала.

— Містере Ленґдон, з уваги на те, що ви для мене сьогодні зробили, і як куратор каплиці Рослін можу вас запевнити, що Ґрааля тут уже немає.

Ленґдон вирішив не здаватися.

— Але ж наріжний камінь має вказувати на місце, де Святий Ґрааль захований тепер. Чому ж він вказує на Рослін?

— Можливо, ви неправильно тлумачите його зміст. Пам’ятайте, Ґрааль може вводити в оману. Так само, як і мій покійний чоловік.

— Але ж чіткіше висловитися він просто не міг, — не відсту-пався Ленґдон. — Ми стоїмо над підземеллям, позначеним лезом і чашею, під стелею із зірками в оточенні мистецтва майстрів-масонів. Усе говорить про Рослін.