Читаем Код Да Вінчі полностью

Ленґдон втомлено усміхнувся.

— Це надзвичайно довга історія.

Молодий чоловік завагався. Він не відводив очей від скриньки.

— Дивовижна річ, моя бабуся має точнісінько таку саму скриньку — для коштовностей. Таке ж поліроване дерево, така ж інкрустація — навіть петлі такі самі.

Ленґдон був упевнений, що молодий чоловік помиляється. Якщо існувала на світі унікальна скринька, то хіба що ця — скринька, виготовлена спеціально для зберігання наріжного каменя Пріорату.

— Можливо, вони схожі, але...

Двері гучно зачинились, і вони разом повернули голови. Не сказавши ані слова, Софі вийшла і тепер спускалася з пагорба до будинку з грубого каменю, що стояв неподалік. Ленґдон здивовано дивився їй услід. Куди вона прямує? Вона взагалі поводилася дивно, відколи вони переступили поріг каплиці. Він повернувся до гіда.

— Ви знаєте, чий це будинок?

Той кивнув. Його теж здивувало, що Софі пішла туди.

— Це будинок священика. Там живе куратор каплиці. Вона ж очолює фонд Рослін. — Він помовчав. — Це моя бабуся.

— Ваша бабуся очолює фонд каплиці Рослін?

Молодий чоловік знову кивнув.

— Я живу з нею, допомагаю доглядати каплицю і проводжу екскурсії. — Він знизав плечима. — Я прожив тут усе життя. Бабуся виховала мене в цьому будинку.

Непокоячись про Софі, Ленґдон пішов до дверей, щоб покликати її. Але на півдорозі раптом зупинився наче вкопаний. Останні слова гіда щойно дійшли до його свідомості.

«Бабуся виховала мене».

Ленґдон виглянув і побачив Софі на стежці. Тоді подивився на скриньку, яку тримав у руках. Не може бути. Він повільно повернувся до молодого чоловіка.

— Ви сказали, ваша бабуся має таку саму скриньку?

— Майже ідентичну.

— Де вона їх взяла?

— Дідусь змайстрував. Він загинув, коли я був іще малюком, але бабуся досі його згадує. Каже, він мав золоті руки. Умів зробити все, що завгодно.

Ленґдон відчув, як між подіями останньої доби і каплицею Рослін вимальовується незбагненний зв’язок.

— Ви сказали, вас виховала бабуся. Ви не образитесь, якщо я запитаю, що сталося з вашими батьками?

Молодий чоловік здивувався.

— Вони загинули, коли я ще був маленький. — На мить він замовк. — Того самого дня, що й дідусь.

У Ленґдона підскочило серце.

— В автокатастрофі?

Гід відсахнувся. В оливково-зелених очах застиг безмежний подив.

— Так. В автокатастрофі. Того дня загинула вся моя родина. Я втратив дідуся, батьків і... — він завагався й опустив очі.

— І сестру, — закінчив за нього Ленґдон.

Будинок із каменю був точнісінько такий, яким його пам’ятала Софі. Ніч швидко насувалася, і від будинку віяло теплом і затишком. З-за відчинених дверей із сіткою долітав запах свіжого хліба, у вікнах горіло золотаве світло. Софі наблизилась і почула тихі схлипи.

Крізь сітку в дверях Софі побачила в передпокої літню жінку. Вона стояла спиною до дверей, але Софі зрозуміла, що це вона плаче. Жінка мала пишне сріблясте волосся, яке навіяло несподіваний спогад. Зворушена Софі ступила на поріг. Жінка стискала в руці фотокартку якогось чоловіка і з сумом та ніжністю торкалась пальцями його обличчя.

Це обличчя Софі знала дуже добре.

Grand-père.

Очевидно, жінка почула сумну новину про його загибель минулої ночі.

Під ногами Софі рипнула дошка, жінка повільно повернулась і зустрілася з нею поглядом. Софі хотіла втікати, але ноги неначе приросли до сходів. Жінка не відводила від неї схвильованих очей, тоді поклала знімок і підійшла до дверей. Вони дивилися одна на одну крізь тонку сітку, здавалося, цілу вічність. Наче океанська хвиля, що повільно здіймається, а тоді з шумом накочується на берег, так на обличчі жінки невпевненість змінилася спочатку сумнівом... тоді надією... і нарешті виплеснулась нестримною радістю.

Вона відчинила двері, вийшла, простягнула лагідні руки й обхопила ними обличчя приголомшеної Софі.

— Моя ти дитинко... яка ж ти красуня!

Софі не впізнала цієї жінки, однак знала, хто вона. Хотіла щось сказати, але від хвилювання насилу дихала.

— Софі, — схлипувала жінка, цілуючи її в чоло.

Софі збентежено прошепотіла:

— Але ж... Grand-père казав, що ти...

— Знаю. — Жінка поклала свої ніжні руки Софі на плечі і дивилась на неї рідними очима. — Ми з дідусем змушені були багато чого говорити жахливого. Ми робили те, що вважали правильним. Мені дуже шкода. Це все було задля твоєї безпеки, принцесо.

Почувши останнє слово, Софі відразу подумала про дідуся, який багато років називав її принцесою. Здавалося, його голос відбивається від кам’яних стін, проходить крізь землю і відлунює в таємничій порожнині під каплицею Рослін.

Жінка обійняла Софі. Сльози потекли з її очей ще дужче.

— Дідусь дуже хотів тобі все розповісти. Але ви посварилися. Він докладав усіх зусиль. Я мушу тобі багато всього пояснити. Дуже багато. — Вона ще раз поцілувала Софі в чоло, а тоді шепнула на вухо: — Більше жодних таємниць, принцесо. Настав час тобі дізнатися правду про твою родину.

Софі з бабусею сиділи на сходах, міцно обійнявшись, коли до них навпростець через галявинку підбіг молодий гід. Його очі світилися надією.

— Софі?