«Він знає!» Тібінґ страждав, його серце жадало цього знання. Мрія його життя була просто перед ним.

— Скажіть мені! — благав він. — Прошу! О Боже, допоможи! Ще не запізно!

У коридорі почулися чиїсь важкі кроки, вони наближались до будинку капітулу. Ленґдон спокійно скрутив папірус і запхав назад до кишені.

— Ні! — у відчаї закричав Тібінґ, марно намагаючись підвестися.

Двері різко розчинилися, і до зали, наче розлючений бик, увірвався Безу Фаш. Він швидко оцінив становище і побачив об’єкт своїх пошуків — Лі Тібінґа — безпорадним на підлозі. Фаш полегшено зітнув, запхав пістолет до кобури й обернувся до Софі.

— Агенте Неве, я радий, що ви та містер Ленґдон у безпеці. Вам треба було прийти до поліції, коли я казав.

Услід за Фашем вбігли британські поліцейські. Вони схопили згорьованого Тібінґа і наділи йому наручники.

Софі була вражена.

— Як ви нас знайшли? — запитала вона Фаша.

Той показав на Тібінґа.

— Він зробив помилку, показавши, входячи до абатства, посвідчення. Поліція попередила всі належні служби, що ми його шукаємо.

— Вона в Ленґдона в кишені! — кричав Тібінґ, як навіжений. — Карта до Святого Ґрааля!

Поліцейські підхопили Тібінґа попід руки і потягли до виходу. Він повернув голову назад і голосно благав:

— Роберте! Скажіть мені, де він захований!

Коли поліцейські з Тібінґом проминали Ленґдона, він зазирнув тому в очі.

— Тільки гідні можуть знайти Ґрааль, Лі. Ви ж самі мене цього вчили.

Розділ 102

Над парком Кенсінґтон-Ґарденз згустився туман. Сайлас, шкутильгаючи, дійшов до тихої улоговинки, прикритої кущами, й опустився на мокру траву. Стоячи навколішках, він відчував, як із рани під ребрами струменіє тепла кров. Але це його не турбувало. Він дивився просто перед собою.

Через туман це місце скидалося на рай.

Сайлас здійняв догори вимазані кров’ю руки, щоб помолитися, і побачив, як краплі дощу пестять його пальці й ті знову стають білосніжні. Дощ сильніше накрапав на спину й плечі, і він відчув, як його тіло мало-помалу зникає в тумані.

«Я привид».

У кущах зашурхотів вітер, він приніс вологий земляний аромат нового життя. Сайлас молився кожною живою клітиною свого понівеченого тіла. Він молився про прощення. Про милосердя. А найбільше він молився за свого наставника... єпископа Арінґаросу... щоб Бог не забрав його передчасно. «Йому ще стільки всього треба зробити».

Туман клубочився довкола нього, і Сайлас почувся таким легким, що був певний: ці пасма зараз його підхоплять і віднесуть кудись далеко. Він заплющив очі і проказав останню молитву.

Звідкись із туману до нього долинув тихий голос єпископа Арінґароси.

«Бог наш добрий і милосердний».

Біль, нарешті, почав ущухати, і Сайлас зрозумів, що єпископ каже правду.

Розділ 103

Аж надвечір над Лондоном засяяло сонце, і місто почало потроху підсихати. Безу Фаш, втомлений до смерті, вийшов із кімнати допиту і викликав таксі. Сер Лі Тібінґ рішуче заявив, що ні в чому не винний, однак із його недоладних монологів про Святий Ґрааль, старовинні документи і таємні братства Фаш зробив висновок, що цей пройдисвіт готує ґрунт для своїх адвокатів, які переконуватимуть суддів, буцімто він божевільний.

«Аякже, — думав Фаш. — Божевільний». Тібінґ виявив неабияку кмітливість, розробивши план, у якому жодна деталь не вказувала на нього. Він підставив Ватикан і «Опус Деї», які насправді виявились абсолютно невинними. Брудну справу за нього виконували, нічого не підозрюючи, монах-фанатик і єпископ, що був у відчаї. Крім того, Тібінґ додумався встановити пост прослуховування в такому місці, куди людина з поліомієлітом залізти просто не спроможна. З обладнанням фактично працював його слуга Ремі — лише він знав про роль Тібінґа в цій справі. Але Ремі дуже вчасно помер від нападу алергії.

«Навряд чи на таке здатна людина, що несповна розуму», — думав Фаш.

З інформації, яка надходила від Колле із Шато Віллет, випливало, що винахідливості Тібінґа міг позаздрити навіть сам Фаш. Щоб підкласти жучки в кабінети деяких дуже впливових у Парижі людей, британський історик запозичив досвід давніх греків. «Троянські коні». Дехто з посадовців, які цікавили Тібінґа, отримував у подарунок цінні твори мистецтва; інші, нічого не підозрюючи, брали участь в аукціонах, де Тібінґ виставляв на продаж цікаві комплекти. Соньєр же одержав запрошення на вечерю до Шато Віллет, щоб обговорити можливість створення в Луврі на кошти Тібінґа нового Крила да Вінчі. У запрошенні був цілком невинний постскриптум, де Тібінґ висловлював захоплення рицарем-роботом, якого, за чутками, змайстрував Соньєр. «Принесіть його з собою», — попросив Тібінґ. Соньєр, очевидно, так і зробив. Під час вечері рицар, мабуть, перебував поза полем зору, так що Ремі Леґалудек мав удосталь часу, щоб додати до нього ще одну непомітну деталь.

Тепер, сидячи ззаду в таксі, Фаш заплющив очі. «Перш ніж повертатися до Парижа, треба зробити ще одну справу».

У вікна післяопераційної палати в лікарні Святої Марії лилося сонячне проміння.

— Ви всіх нас здивували, — казала, усміхаючись, медсестра. — Диво та й годі.