Читаем Код Да Вінчі полностью

«Як я й сподівався, — подумав Тібінґ, — зараз він усе зрозуміє».

Тібінґ уже деякий час підозрював, що Ленґдон, можливо, знайшов ключ до таємниці Ґрааля. Не випадково Тібінґ почав здійснювати свій план того самого вечора, коли Ленґдон мав зустрітися з Жаком Соньєром. Наслухавшись розмов куратора, Тібінґ був переконаний, що бажання Соньєра зустрітися з Ленґдоном може бути зумовлене лише одним. У таємничому рукописі Ленґдона є щось таке, що зачепило Пріорат за живе. Ленґдон натрапив на якусь інформацію, і Соньєр боїться, що він її оприлюднить. Тібінґ не сумнівався, що великий магістр шукає зустрічі з Ленґдоном, лише щоб змусити того мовчати.

Правду замовчували надто довго!

Тібінґ знав, що мусить діяти швидко. Напад Сайласа було заплановано на цей день із двох міркувань. По-перше, він мав перешкодити зустрічі Соньєра з Ленґдоном. По-друге, Тібінґ хотів, щоб Ленґдон був у Парижі, коли він заволодіє наріжним каменем, на той випадок, якщо йому знадобиться його допомога.

Переконати Соньєра зустрітися з Сайласом було простіше простого. «Я знаю, чого куратор боїться найбільше». Учора пополудні Сайлас подзвонив кураторові і вдав із себе засмученого священика.

— Месьє Соньєр, пробачте, я мушу негайно з вами поговорити. Я б нізащо в світі не порушив таємниці сповіді, але боюся, що в цьому разі не маю іншого виходу. Я щойно висповідав чоловіка, який зізнався, що вбив членів вашої родини.

Соньєр здивувався, але відреагував стримано.

— Моя родина загинула від нещасного випадку. Висновок поліції був однозначний.

— Так, в автокатастрофі, — кинув наживку Сайлас. — Чоловік, з яким я розмовляв, сказав, що це він зробив так, щоб авто з’їхало з дороги і впало в річку.

Соньєр мовчав.

— Месьє Соньєр, я б ніколи вам не подзвонив, якби цей чоловік не сказав чогось такого, що змушує мене непокоїтись тепер за вашу безпеку. — Він помовчав. — А ще він говорив про вашу онуку Софі.

Згадка про Софі мала вирішальне значення. Куратор умить перейшов до дій. Він негайно призначив Сайласові зустріч у найнадійнішому місці, яке тільки знав, — у своєму кабінеті в Луврі. Тоді подзвонив Софі, щоб попередити про небезпеку. Зустріч із Робертом Ленґдоном довелося скасувати.

Тепер, коли Ленґдон і Софі опинились у протилежних кінцях зали, Тібінґ відчув, що йому вдалося роз’єднати двох партнерів. Софі залишалась налаштованою вороже, тимчасом як Ленґдон починав бачити ширшу картину. Він намагався розгадати пароль. Він усвідомив, як важливо знайти Ґрааль і визволити ЇЇ з пут.

— Для вас він його не відкриє, — холодно сказала Софі. — Навіть якщо зможе.

Тібінґ поглядав на Ленґдона, тримаючи Софі під прицілом. Тепер він не сумнівався, що зброю таки доведеться застосувати. Його це трохи непокоїло, але він знав, що вистрелить без вагань, якщо дійде до цього. «Я зробив усе, що міг. Ґрааль важить більше, ніж будь-хто з нас».

У цю мить Ленґдон відвернувся від вікна.

— Могила... — раптом мовив він із блиском надії в очах. — Я знаю, де шукати на могилі Ньютона. Так, думаю, я зможу знайти пароль!

У Тібінґа підскочило серце.

— Де, Роберте? Скажіть мені!

— Ні, Роберте! — з жахом скрикнула Софі. — Невже ти збираєшся йому допомагати?

Ленґдон рішуче підійшов до них, тримаючи криптекс перед собою.

— Ні, — твердо сказав він і повернувся до Тібінґа. — Доки він тебе не випустить.

Тібінґ спохмурнів:

— Роберте, ми вже так близько. Не смійте бавитися зі мною в ці ігри!

— Я не бавлюся в ігри, — відповів Ленґдон. — Відпустіть її. Тоді підемо до могили Ньютона і разом відкриємо криптекс.

— Я нікуди не піду, — заявила Софі. Зелені очі звузилися від люті. — Цей криптекс дав мені мій дідусь. Яке ви маєте право відкривати його?

Ленґдон різко повернувся до неї.

— Софі, прошу тебе! Ти в небезпеці. Я намагаюся тобі допомогти!

— Як? Відкривши таємницю, за яку мій дідусь віддав життя? Він вірив тобі, Роберте. І я тобі вірила.

У синіх очах Ленґдона промайнув страх, і Тібінґ не стримався від усмішки, спостерігаючи, як ці двоє діють всупереч одне одному. Особливо зворушливо було бачити, як Ленґдон намагається бути галантним. Він за крок до відкриття однієї з найбільших таємниць історії і морочиться з жінкою, яка довела, що не гідна цієї честі.

— Софі, — благав Ленґдон. — Прошу тебе... іди.

Вона похитала головою.

— Лише після того, як ти або віддаси криптекс мені, або розтрощиш його об підлогу.

— Що? — здивувався Ленґдон.

— Роберте, дідусь волів би, щоб ця таємниця навіки загинула, аніж потрапила до рук його вбивці. — Очі в Софі заблищали, але вона не заплакала. Вона дивилася Тібінґові просто в очі. — Убийте мене, якщо хочете. Я не залишу спадок діда у ваших руках.

«Чудово». — Тібінґ прицілився.

— Ні! — закричав Ленґдон, піднявши криптекс високо над головою і готовий кожної миті пожбурити його на підлогу. — Навіть не думайте про це, бо я зараз же його розіб’ю.

Тібінґ розсміявся.

— Цей блеф подіяв на Ремі. На мене він не подіє. Я достатньо вас знаю.

— Ви так думаєте, Лі?

«Ще б пак. Ви не вмієте брехати, друже. Мені вистачило кількох секунд, щоб зрозуміти, що ви не маєте ані найменшого уявлення, де на могилі Ньютона шукати розгадку».