«Як він дізнався?» — дивувався Арінґароса. Він мав надію, що про це знає лише кілька найвищих сановників Ватикану. Очевидно, хтось уже проговорився. Справді, коли йдеться про те, щоб стримати чутки, то немає у світі тонших стін, ніж ті, що оточують Ватикан.

— У мене всюди є очі й вуха, єпископе, — пошепки казав Учитель, — і завдяки їм я добув певну інформацію. З вашою допомогою я можу довідатися, де захована священна реліквія, яка принесе вам величезну владу. Владу, що поставить на коліна Ватикан. Владу, що допоможе врятувати віру. — Він зробив паузу. — І не лише для «Опус Деї». Для нас усіх.

Господь забирає... і Господь дає. Арінґароса побачив промінчик надії.

— Розкажіть мені свій план.

Єпископ Арінґароса був непритомним, коли двері лікарні Святої Марії тихо розсунулися. Сайлас, заточуючись, зайшов досередини, знесилений від виснаження. Він упав на коліна на кахельну підлогу і з останніх сил покликав на допомогу. Усі, хто був усередині, разом повернулися і з подивом витріщилися на напівголого альбіноса, що тримав на руках закривавленого священика.

Лікар допоміг Сайласові покласти непритомного єпископа на візок. Тоді перевірив його пульс і стурбовано наморщив чоло.

— Він утратив багато крові. Надії мало.

Раптом в Арінґароси затремтіли повіки, на мить він опритомнів. Його погляд зупинився на Сайласові.

— Дитя моє...

У Сайласа душа розривалась від люті й каяття.

— Отче, присягаюся, що знайду того, хто нас обдурив, і вб’ю його.

Арінгароса сумно похитав головою.

— Сайласе... якщо ти від мене нічого не навчився, прошу тебе... запам’ятай це. — Він узяв Сайласа за руку, міцно стиснув. — Уміння прощати — найбільший дар Господа.

— Але, отче...

Арінґароса заплющив очі.

— Ти повинен молитися, Сайласе.

Розділ 101

Роберт Ленґдон стояв під височенним куполом будинку капітулу і дивився в дуло револьвера Лі Тібінґа.

«Роберте, ви зі мною чи проти мене?» Слова британського історика досі звучали в нього в голові.

Ленґдон знав, що відповіді на це питання немає. Якщо він скаже «так», то зрадить Софі. Скаже «ні» — і Тібінґові не залишиться нічого іншого, як убити їх обох.

За роки викладання Ленґдон аж ніяк не міг навчитися залагоджувати суперечки під дулом револьвера. Зате чого він таки навчився, то це давати раду з парадоксальними запитаннями. Коли правильної відповіді на якесь запитання не існує, то є лише один чесний вихід.

Сіра зона між «так» і «ні»...

Мовчання...

Не відводячи очей від криптекса, який він тримав у руках, Ленґдон вирішив просто відійти.

Він зробив крок назад, у глиб величезної зали. Нейтральна територія. Ленґдон сподівався, що його зосередженість на криптексі буде сигналом Тібінґові, що він готовий до компромісу, а мовчання буде сигналом Софі, що він її не зрадив.

Треба тягнути час, щоб подумати.

Думати. Ленґдон підозрював, що саме цього і хоче від нього Тібінґ. «Тому він і віддав криптекс мені. Щоб я відчув усю вагу свого рішення». Член Королівського історичного товариства сподівався, що від дотику до криптекса великого магістра Ленґдон осягне всю велич таємниці, яка криється в ньому, і допитливість науковця візьме гору над усім іншим; він збагне, що втрата наріжного каменя рівнозначна втраті самої історії.

Ленґдон боявся, що в нього є лише один спосіб урятувати Софі, — розгадати пароль до критпекса і запропонувати його в обмін на її свободу. «Якщо я зможу витягнути карту, Тібінґ погодиться на мої умови». Змусивши себе зосередитися на цьому складному завданні, Ленґдон повільно пішов до дальніх вікон... згадуючи всі численні небесні тіла, що прикрашали могилу Ньютона.

На гробі куля, що до них веде?

Повернувшись спиною до Тібінґа й Софі, Ленґдон ішов до височенних вікон і відчайдушно шукав натхнення в їхніх кольорових вітражах. Та все було марно.

«Уяви себе на місці Соньєра, — говорив він собі, дивлячись за вікно у сад. — Що за куля, на його думку, мала б бути на могилі Ньютона?» У дощі мигтіли образи зірок, комет і планет, але Ленґдон від них відмахнувся. Соньєр не захоплювався точними науками. Його цікавили мистецтво, історія. Священна жіночність... чаша... Троянда... збезчещена Марія Магдалина... богиня, скинута з п’єдесталу... Святий Ґрааль.

У легендах Ґрааль завжди поставав в образі жорстокої коханої, що танцює десь у тіні зовсім близько, нашіптує на вухо, заманює на крок ближче, а тоді зникає в тумані.

Дивлячись на дерева в саду, між якими гуляв вітер, Ленґдон відчував її грайливу присутність. Знаки були скрізь. Найстаріша в Британії яблуня, ніби насміхаючись, виставила з туману вкриті цвітом гілки. У кожної квітки — п’ять пелюсток, і всі блищать, наче Венера. Богиня була цієї миті в саду. Вона танцювала на дощі, співала давніх пісень, виглядала з-за гілок, укритих цвітом, ніби хотіла нагадати Ленґдонові, що плід знання, який начебто зовсім поряд, насправді недосяжний.

Сер Лі Тібінґ спокійно спостерігав з іншого боку зали, як Ленґдон стоїть біля вікна, немов загіпнотизований.