Розділ 75

Літак, що виконував чартерний рейс до Парижа, пропливав над мерехтливими вогнями Монако, коли Арінґароса закінчив другу розмову з Фашем. Він знову потягнувся по пластиковий пакет, хоч був надто знесилений навіть для того, щоб блювати.

«Хоч би вже все швидше закінчилось!»

Останні новини від Фаша просто не вкладалися в голові, хоч, зрештою, все, що трапилося цієї ночі, здавалося щонайменше дивним: «Що відбувається? — Усе якось раптово вийшло з-під контролю. — Куди я вплутав Сайласа? Куди вплутався сам?»

Нетвердим кроком Арінґароса пішов до кабіни пілота.

— Треба змінити маршрут.

Пілот озирнувся через плече і розсміявся.

— Жартуєте?

— Ні. Мені негайно треба до Лондона.

— Ваша святосте, це чартерний рейс, а не таксі.

— Я заплачу. Скільки ви хочете? До Лондона летіти лише на годину довше, і курс майже той самий, отже...

— Йдеться не про гроші, ваша святосте. Є ще й інші проблеми.

— Десять тисяч євро. Просто зараз.

Пілот ошелешено витріщився на Арінґаросу.

— Скільки? — Як, священик носить із собою стільки готівки?

Арінґароса вернувся до свого місця, відкрив дипломат і витяг одну з облігацій на пред’явника. Тоді відніс її пілотові.

— Що це? — запитав той.

— Облігація на пред’явника номіналом десять тисяч євро, виписана на банк Ватикану.

Пілот вагався.

— Це те саме, що готівка.

— Тільки готівка — це готівка, — відповів пілот і віддав облігацію Арінґаросі.

Арінґаросі зробилося млосно, і він сперся на двері кабіни.

— Це питання життя і смерті. Ви мусите мені допомогти. Мені треба до Лондона.

Тут пілот помітив у єпископа на пальці золотий перстень.

— Справжні діаманти?

Арінґароса глянув на перстень.

— Цього я ніяк не можу віддати.

Пілот знизав плечима й відвернувся.

В Арінґароси стиснулося серце. Він із сумом дивився на перстень. Усе, що він уособлював, і так от-от буде втрачено. За довгу мить єпископ стягнув перстень із пальця і бережно поклав на панель керування.

Тоді мовчки вийшов із кабіни й сів на своє місце. За п’ятнадцять секунд він відчув, як пілот звернув на кілька градусів у бік півночі.

Але навіть це не дуже його втішило.

Усе починалося, як праведна справа. План був продуманий блискуче. А тепер усе валилося, наче картковий будиночок... і кін-ця-краю лихам не видно.

Розділ 76

Ленґдон бачив, що Софі ще не оговталась від спогадів про Хіерос гамос. Сам же він із великою цікавістю слухав її розповідь. Мало того, що Софі стала очевидицею справжнього давнього обряду, то ще й її дідусь виконував у ньому головну роль... як великий магістр Пріорату Сіону. Достойне товариство, нічого не скажеш. Да Вінчі, Боттічеллі, Ісаак Ньютон, Віктор Гюґо, Жан Кокто... Жак Соньєр.

— Не знаю, що ще тобі сказати, — тихо мовив Ленґдон.

Очі Софі тепер були темно-зелені, і в них блищали сльози.

— Він виховував мене як доньку.

Ленґдон нарешті зрозумів, що за відчуття проступало в її очах, коли вони говорили. Це було розкаяння. Запізніле й глибоке. Софі Неве порвала з дідусем, а тепер побачила його в зовсім іншому світлі.

За вікном швидко світліло, праворуч удалині з’явилося рожеве сяйво. Але земля й досі була занурена в пітьму.

— Не бажаєте підкріпитися, любі? — Тібінґ увійшов до салону, тримаючи кілька банок «коли» і пачку старих крекерів. Він дуже вибачався за таку вбогу гостину. — Наш друг монах ще не заговорив, — додав, — але даймо йому час. — Він відкусив крекер і глянув на вірш. — Ну що, любі, маєте якісь ідеї? — Тібінґ подивився на Софі. — Що ваш дідусь намагається нам сказати? Де він, чорт забирай, цей камінь? Той, якому вклонялися тамплієри.

Софі мовчки похитала головою.

Тібінґ знову заглибився у вірш, а Ленґдон відкрив банку з «колою» і відвернувся до вікна. Він думав про таємні обряди й нерозгадані коди: «Ключ — камінь, перед ним вкляк тамплієр. — Він відпив «коли». — Камінь, перед ним вкляк тамплієр». «Кола» була тепла.

Тонка вуаль ночі швидко танула, і, споглядаючи це перетворення, Ленґдон побачив під літаком блискучу смужку води. Ла-Манш. Летіти залишилося недовго.

Ленґдон мріяв, щоб світло дня принесло нове осяяння, але що світліше ставало за вікном, то недосяжнішою здавалась істина. У гудінні двигунів йому вчувалися ритми п’ятистопного ямба й обрядових пісень, перед очима стояли священні ритуали і Хіерос гамос.

«Камінь, перед ним вкляк тамплієр».

Літак знову летів над землею, коли раптом Ленґдонові дещо спало на думку. Він поставив на стіл порожню банку з-під «коли».

— Ви не повірите, — сказав. — Камінь тамплієрів... я зрозумів, що це.

Тібінґ широко розкрив очі.

— Ви знаєте, де цей камінь?

Ленґдон усміхнувся.

— Не де він, а що це таке.

Софі нахилилась уперед, щоб не пропустити жодного слова.

— Думаю, камінь треба розуміти як «кам’яна голова», — пояснив Ленґдон, відчуваючи знайоме збудження науковця, що нарешті докопався до істини. — Це не надгробок.

— Кам’яна голова? — здивувався Тібінґ.

Софі теж нічого не розуміла.

— Лі, — звернувся Ленґдон, — в часи інквізиції Церква звинувачувала тамплієрів у всіляких безчинствах, правда?