Читаем Дух Росії полностью

"У нашій церкві, – каже Хом'яков, – немає жодної навчальної і повчальної церкви, оскільки наставляння в ній не може втиснутися в жодну рамку, що визначена згори". Кожне слово, що "одухотворене почуттям справжньої християнської любові, живої віри чи живої надії, – настанова. Кожна людина, хоч би як високо вона стояла на ієрархічних щаблях чи, навпаки, наскільки була б прихована в найскромнішому середовищі, за чергою настановляє й отримує настанову" [15].

Згідно з Міллером, який також виступає проти класифікації церкви, істина ортодоксальної церкви однаково охороняється "всією віруючою спільнотою", і вона "знана своїм простим, одностайним серцем і одностайними вустами", без якихось розподілів віруючої спільноти на вчителів і тих, кого наставлятимуть, без необґрунтованих претензій індивідуального розуму, який би піднявся над спільнотою [16].

Останню крапку над "і" ставить Кіреєвський. На його думку, "для розвитку самобутньої ортодоксальної думки немає необхідності в якійсь особливій геніальності. Навпаки, геніальність, передумова якої ховається в оригінальності, могла б навіть нанести шкоду цілісності істини". З болем у серці Хом'яков мусить погодитися, що "християнство виявляється також у логічній формі і в символі", проте все ж немає можливості, щоб право на настанову стало чиїмсь винятковим привілеєм: "Ціла церква навчає, церква в її сукупності". Римо-католики зробили помилку тому, що вони "замість взаємної любові поставили поруку людського розуму чи якусь іншу гарантію" [17]. Ця цитата особливо цікава. Вона співзвучна з міркуваннями Аксакова про шкідливість поруки в політиці. В обох випадках, як у встановленні справжньої волі народу, так і у визначенні справжньої віри народу від самого початку відкидалася будь-яка система. Водночас також відхилялася всіляка порука правильної інтерпретації тієї волі чи тієї істини. Воднораз не визнавалася будь-яка роль чи цінність розуму, що узурпував собі права, які зберігалися лише за хаотичним інстинктом колективу, – чи, як і стається в таких випадках, за наказом деспотичної держави.

Висновки такої і жодної іншої організації світової сили, яким московіти підпорядкували ортодоксальну церкву, були для неї фатальними. Вони схожі на ті наслідки, які мала організація інших соціальних інституцій у Росії (сільська громада, стани, держава. – Д. Д.) для їхньої самодіяльності і розвитку. Ось ці результати: стагнація і формалізм, цілковита неспроможність до відкритого виступу, а також цілковита нездатність формувати психіку і переконання довіреної церковному піклуванню широкої маси. "До всього, що належить до потреби сучасного життя і сучасного знання, російська церква ставиться з цілковитою байдужістю… Вона завжди стояла збоку від духовного руху, позаяк вона завжди надавала перевагу ритуальним елементам; частково також тому, що загальна освіта російського духовенства перебуває на низькому рівні. Спроби римсько-католицької церкви до розвитку її традиційних догм за допомогою пояснень і висновків, певною мірою устремління протестантської церкви до узгодження її вчення з прогресивним знанням і зміненим напрямом інтелектуального руху – це такою ж мірою невідоме духу російської церкви. Тому вона не володіє будь-якими глибокодумними теологічно-філософськими дослідженнями і також не намагається подолати дух невіри в його сучасних формах. На римо-католицького християнина, який оголошує війну науці, якою мірою вона суперечить його традиційним релігійним поняттям, і на протестанта, який намагається узгодити свої релігійні погляди з науковими висновками, російська церква може справити враження допотопної скам'янілості" [18].

Данілевський пояснює: "Російська церква стверджує, що всі без винятку проблеми і суперечки церкви розв'язані вже одкровенням, проте одкровення – слово без значення, якщо водночас не дається засіб для збереження його достовірності та незаперечності, його справжнього сенсу і для його правильного використання кожного разу… Ставлення церкви до одкровення таке ж, яким воно є в суду до цивільного кодексу. Без судової влади з метою його інтерпретації та використання цивільний кодекс, незважаючи на його досконалість, перетворюється на непотрібну книгу" [19]. Власне, тут ідеться про відсутність спеціального органу для інтерпретації церковного вчення, яке російська ортодоксальна церква прирекла на цілковиту неспроможність. "Російський абсолют, – пише Розанов, – спочивав у гробах сотень вже померлих осіб, "qui dixerunt" (які вже висловилися. – Д. Д.), яким вже більш нічого не дозволяється сказати, в той час над їхніми могилами не можна ані проголосити якийсь аргумент, ані плакати, щоб вони нас слухали і в найнеобхіднішу мить, у фатальний відрізок історії сказали б "так" замість "ні", і "ні" замість "так" [20].