Читаем Дух Росії полностью

На той час, для прикладу, переслідувалося організоване на громадських засадах надання допомоги тим, хто потерпає від голоду, оскільки це означало акт втручання населення в державні справи, до яких населення не сміло мати жодного стосунку (ще перед 1917 роком. – Д. Д.). Коли після призначення князя Святополка-Мирського міністром внутрішніх справ (1904) до нього звернулося кілька магістратів з висловленнями подяки за його ліберальну декларацію, то всі органи влади це сприйняли як образу, оскільки вбачали в цьому вияв недозволеної демонстрації. Коли царю Миколі І повідомили, що народ нарікає через воєнні невдачі в Криму, він обурено відповів: "А що народові до цього?". Коли під час огляду військ Павло І спитав одного деградованого офіцера, де той отримав свої відзнаки, відповідь офіцера "Під переможними стягами Вашої Величності" вивела царя з рівноваги і мало не закінчилася для зухвальця тілесним покаранням. Це сталося тому, що право хвалити загалом містить у собі право критикувати, що цілковито не допускається там, де між державною владою і підданими не існує жодних правових взаємин. Верховна влада володіла своїми обов'язками щодо підданих, проте вони не мають правової природи; за їхнє дотримання вона мала відповідати лишень "перед Богом", тобто перед власним сумлінням. Піддані мали настільки ж мало прав, щоб вимагати від неї дотримання цих обов'язків, як і дотримання суто етичних зобов'язань. З іншого боку, підданий був зобов'язаний любити "царя і батьківщину"; проте навіть московітська маса сприймала наказ жертвувати життям за вітчизну не так, як, приміром, обов'язок виплатити борг честі, не як обов'язок щодо свого власного сумління, а радше як чужі зовнішні заповіді, що були скинуті згори громовержцем Мойсеєм, яких потрібно було дотримуватися, доки Мойсей тримав у руці перуна, але які краще було обійти. В цьому корениться причина революції російського народу проти царату, що став слабким (у неросійських народів причина була іншою. – Д. Д.), як і нездатність до спротиву цього ж народу проти більшовицької тиранії (майже всі виступи проти неї відбувалися в неросійських областях СРСР. – Д. Д.).

Поняття "підданий" найкраще відтворює суть взаємовідносин між державою і окремою людиною. В Європі наявні два поняття: "sujet" і "citoyen". Перший – об'єкт державного механізму, верховної влади; другий – законний пайовик цієї влади; щодо нього держава має такі ж зобов'язання, як і він щодо неї. В Росії наявне слово, але відсутнє поняття "громадянин" (гражданин. – Д. Д.), і коли його штучно придумали наприкінці ХVІІІ століття, його вживання відразу ж було заборонено Павлом І, щоб до гармонійної системи російської державної ідеології не було внесено жодної плутанини. Ця практика не означає жодного навіженства, вона тільки відтворює безправне становище особистості в Росії.

У пов'язанні з цією темою росіянин Герцен писав: "За найгірших часів європейської історії ми натрапляємо на певну повагу до особистості, певне визнання її незалежності, певних прав, що притаманні талантові, генію. Хоч би якими суворими були тодішні уряди, проте Спінозу не депортували на заслання, Лессинґа не піддавали тілесному покаранню різками і не зробили солдатом. У цій увазі не до матеріальної, а до моральної сили, в цьому мимовільному визнанні особи полягає одна з великих ознак європейського життя. У нас немає нічого подібного. У нас особа завжди була пригнічена, зв'язана. Людина зникла в державі, розчинилася в сільській громаді… Те неписане, етично "стримуюче" владу, інстинктивне визнання особистісних прав, прав думки не могло перейти на нас і не перейшло… Державна влада в нас самовпевненіша, вільніша, ніж у Туреччині, ніж у Персії, її ніщо, навіть жодне минуле, не стримує" [8].

Негативна позиція щодо правового регулювання взаємин між державною владою та окремою людиною справила також вплив на оригінальне розуміння організації колективної волі. Десь інде конституційні гарантії – засіб для встановлення правових взаємин між населенням і державною владою. В Росії гарантії відкидаються не тільки фактично, а й навіть у теорії, і не з якоїсь іншої причини, а через те, що вони формують правову ідею, що вони – імперативно-атрибутивні норми; зрештою, також тому, що будь-яка конституція – "фальсифікація волі народу", заколот проти всього колективу. Для слов'янофіла Костянтина Аксакова кожна чітко визначена формула взаємин між державою й окремою людиною означає нісенітницю. Він віддає перевагу "шляхові вільного переконання" чи шляхові "внутрішньої істини" [9]. Юрій Самарін не визнає принципу народного представництва, оскільки той "закріплює розпад суспільства на більшість і меншість і руйнування принципу колективного цілого". Система представництва в Росії неможлива ще й тому, що "тут неможливий поділ між вищими репрезентантами монархічного принципу і народом" [10]. Державна влада, що не звикла до правових рамок, "вільно наповнюється життям народу" – це ідеал московітів.