Читаем Дух Росії полностью

Ідеалом для того ж таки Аксакова і слов'янофілів першої половини ХІХ століття є – що узгоджується з їхньою доктриною – збори земських чинів ХVІ і ХVІІ століть (земский собор. – Д. Д.), устрій, за якого "вся державна влада мала б належати цареві, вся свобода думки – народові"; таке ж піднесення суто інтуїтивних норм моралі до ролі регулятора державного життя, що є ознакою всіх недорозвинених спільнот. Цю ж ідеологію спільноти або ж общини навіть соціаліст-анархіст Бакунін переносить на державні взаємини, на його думку, "народ (російський. – Д. Д.) поважає в цареві символічні уявлення єдності, величі і слави російської землі". Відданість цьому символові народу – суто релігійна. Одне з одним вони пов'язані не правовими взаєминами, як на Заході, а чисто імперативними [11]. Принцип більшості відхиляється, оскільки його передумова полягає в руйнуванні маси на самостійні особини, оскільки маса, коли вона підпорядковується вільнодумним особинам, які вільно голосують, тобто принципу раціоналізму та індивідуалізму, вже не формує жодну недиференційовану масу.

Особливо система голосування означає провокування маси; навіть її примітивна форма ("хто за це, йде до правих дверей, хто проти – до лівих". – Д. Д.) ґрунтується на відокремленні частинок від маси, що цілковито несумісне з духом вихованих на стадних інстинктах московітів. Над усім має панувати "одностайність", а оскільки вона звично не призводить до чогось іншого, ніж до хаосу, як і до його логічного наслідку – абсолютизму, то "Ура абсолютизму!" стало лозунгом усієї соціальної ідеології московітів. Цей заклик був настільки російським, що навіть більшовики вдалися саме до нього, тобто ті, хто все своє життя до 1917 року кричав "Геть абсолютизм!". Само собою зрозуміло, існує припущення, що "самодержавство" (чи царське, чи радянське. – Д. Д.) означає випромінювання волі народу; проте воно вже належить до тих містерій московітського духу, що неросіянину не дозволяють їх збагнути.

Таке ж неприйняття принципів індивідуалізму ми віднаходимо і в російській церкві.

Хто хоче дослідити причини антагонізму "Росія – Європа", той не може обійти релігійного питання. Чи й справді вдасться прослідкувати цей антагонізм також у сфері релігії? Так, і в набагато більшому масштабі, ніж можна було б собі уявити під час поверхового розгляду фактів.

Бакунін виступає проти "соціальних, правових, політичних і релігійних марновірств Заходу" [12]. Коли відомий слов'янофіл Міллер перелічує три головні ознаки польських інтелігентів, він дає їм такі означення: "католицько-церковні, аристократично-шляхетські і демократично-революційні" [13]. Ці слова змусять задуматися багато над чим не тільки того, хто усвідомлює зв'язок між релігією і культурою, але й того, хто розглядає проблему єдності західної цивілізації, що за всіма її без винятку, навіть за ворожими один до одного аспектами як культурне ціле протиставляється московітському Сходові.

Свою церкву Росія одержала з українського Києва, проте ця церква незабаром перетворилася в націонал-російську, а до того ж, ще й у церкву, що цілковито залежить від вищої політичної влади. Щодо цього з-поміж інших соціальних інституцій Росії вона не є винятком. В її внутрішньому устрої вона так само пройнята такими ж принципами, що виявляються в політично-соціальній побудові Росії. Наскільки сягає історія московітської церкви, ці принципи полягали в несформованості, невизначеності керівної влади і в антипатії до логічного принципу з усіма відповідними наслідками.

У політиці російський геній відчуває відразу до всіх точно визначених форм, у яких мала б висловлюватися народна воля; тому він звертається до неясного, алогічного голосу народу, який можна було б пізнати інтуїтивно (пор. диктатура люмпен-пролетаріату, жебраків. – Д. Д.). У церкві він виступає проти будь-якого уточнення засобів, якими має сповіщатися релігійна істина; тому він відкидає поділ церкви на навчальну і повчальну частину та апелює до того ж неясного голосу "сумління народу". В обох випадках він відхиляє принцип раціоналізму, що протестує проти "єдиного джерела істини" – проти думки колективного цілого. Хом'яков пояснює, що "непогрішність належить винятково всесвітній церкві" (під якою він розуміє московітську церкву. – Д. Д.) і що "незмінність догми, як і чистота обрядів, довірені не тільки захисту ієрархії, але й захисту всього церковного народу" [14]. Про те, що при цьому ті догми настільки ж добре охороняються, немов довірені захисту публіки квіткові клумби, – про це Хом'яков не розмірковує.

Якщо тут справи йдуть таким і не іншим чином, якщо увесь народ – захисник церковних догм, то звідси – відсутність класифікації церкви на навчальну і повчальну. Навчати має право кожен. Кожен може стати духовним лідером "церкви Христа", на якому "спочиває" Боже благо – сьогодні св. синод, завтра горезвісний монах Іліодор, післязавтра – Распутін.