Екскурсія привела їх на третій поверх, який Карлотта назвала оранжереєю. Там уже чекав срібний чайний сервіз і канапки.

— Ти, мабуть, зголоднів,— сказала Карлотта.

— Не відмовився би перекусити,— погодився Пфефферкорн.

Вони сіли.

— Що це? — запитав він.— Курка?

— Фуа-гра.

— Ну,— проковтнув шматочок Пфефферкорн, що б воно не було, це дуже смачно.— І він узяв другу канапку.— Я б не міг таке їсти щодня. Незабаром важив би усі чотириста фунтів.

— Помірності можна навчитися,— відповіла Карлотта.

Пфефферкорн посміхнувся. Щось він досі не побачив нічого такого в житті Білла, що можна було б назвати помірним.

— Як ви тут чистоту підтримуєте? У вас, мабуть, тисячі прибиральників.

— Якщо чесно, не все так погано. Крім Есперанци, маємо лише дворецького. Тепер, коли Білла не стало, думаю і його відпустити.

— Та годі тобі! Одна людина на весь цей будинок?

— Вона дуже старанна. Не забувай, що в більшості кімнат я майже не буваю. Ти ще не бачив крило для гостей.

— То й біс із ним. У мене коліна болять.— Він потягнувся за третьою канапкою.— Почуваюся свинею.

— Будь ласка.

— Вони маленькі,— виправдався він.— А я від самого сніданку нічого не їв.

— Не потрібно вибачатися,— сказала вона, відкусивши шматочок печива.— Дуже смачні, правда? — І віддала решту песику.— Більше не дозволяй мені їсти.

Вона встала, потягнулася і підійшла до вікна. Якою ж гнучкою вона була! І Пфефферкорн з раптовим болем пригадав, як сильно її любив. Рубці юності, ті лінії, де збігалися і зливалися в одне ціле болючі події, лагідно розправив час, і тепер він дивився на неї і бачив довершене втілення жіночності. Бачив те, що шукав у своїх перших коханках, у своїй колишній дружині. Усі вони не затрималися надовго. Та і як би їм це вдалося? Він порівнював усіх із нею. Якусь мить дивився на неї, а потім підвівся і підійшов.

Вікно виходило на кам’яну терасу, яка, у свою чергу, дивилась на садок до пари будинку: водночас заплутаний і приголомшливий. Звідси можна було побачити інші частини дому, масивні глиняні стіни і помаранчеві дахи.

— Усе це...— почала вона.

— Прекрасний будинок,— сказав він.

— Гротескний.

— Як дитина.

Вона посміхнулася.

— Вибач, що я не зміг виступити з промовою,— сказав він.

— Усе гаразд.

— Почуваюся незручно.

— Припини. Я просто рада, що ти тут. Стільки часу минуло, Артуре. У мене таке відчуття, що потрібно заново з тобою познайомитися. Розкажи мені про своє життя.

— Воно таке ж саме. Нічого не змінилося.

— Як дочка?

— Заручена.

— Артуре, це чудово! Хто ж той хлопець, якому так пощастило?

— Його звуть Пол,— відповів Пфефферкорн.— Бухгалтер.

— І? Який він?

— А ти як гадаєш? Звичайнісінький бухгалтер.

— Це чудово.

— Весілля зовсім скоро.

— Ти радий за неї, еге ж?

— Звісно,— сказав він.— Сподіваюся, у них усе вийде.

Карлотта стривожилася.

— Чи ти маєш причини сумніватися?

— Не зовсім.

— Тож у чому проблема?

— Та ні в чому.— Він помовчав.— Просто я завжди уявляв її з... Знаю, як це звучить, але... з кимось, схожим на мене.

— А він зовсім не такий як ти...

— Десь так.— Він торкнувся пальцями губ.— Немов вона відрікається від усього, що асоціюється зі мною.

— А що з тобою асоціюється?

— Бідність, мабуть. Невдача.

— Ой!

— Я ревную,— зізнався він.

— Подумай в іншому напрямку. Вона вважає тебе таким неперевершеним, що навіть і не сподівається знайти когось хоча б трохи на тебе схожого, тож і обрала чоловіка зовсім несхожого.

— Цікава інтерпретація.

— Я намагаюся,— сказала Карлотта.— Коли весілля?

— Вони ще не знають.

— Отак сьогодні все і відбувається. Заручаться, а тоді чекають, аж доки заводити дітей буде вже запізно. За наших днів було по-іншому. Ми дочекатися не могли, коли одружимося.

— Вони не можуть дочекатися, коли трахнуться.

— Будь ласка! Тебе послухати, так ми народилися в п’ятнадцятому сторіччі!

— Хіба не так?

— Ох, Артуре, ти такий сварливий.— Вона вказала на ледь помітну стежку, що вела в неприборкані хащі.— Он дорога до кабінету Білла.

Він кивнув.

— Хочеш подивитися? — запитала вона.

— Якщо ти хочеш мені показати.

— Хочу,— сказала вона.— Гадаю, він би теж хотів, щоб ти побачив цю кімнату.

Глава чотирнадцята

они пройшли крізь кущі, високі папороті і звисаючі ліани, песик побіг уперед, переслідуючи бабку. Світла крізь гілки пробивалося зовсім мало. Пфефферкорну здалося, що він іде прямо до серця темряви. Вони завернули за камінь, порослий мохом, і вийшли на галявину, вкриту цяточками кульбабок і дикої моркви. Боткін сів біля дверей дерев’яної будівлі й закрутив хвостом.

— Вуаля! — сказала Карлотта.

Пфефферкорн оглянув будиночок.

— Схоже на сарай,— прокоментував він.

— Колись це і був сарай.

— От тобі і маєш!

— Попередній власник був таким собі фермером-джентльменом. Розводив породистих кіз.

Пфефферкорн гмикнув.

— Не смійся,— сказала вона.— Добра коза коштує до п’ятисот тисяч доларів.

— Коза?

— Бідні тут не живуть. Знаєш, на ковпачку кулькової ручки є така штучка? За її допомогою ручку можна кудись причепити? Його винахід.

— Мій майбутній зять буде вражений.

— Біллові тут подобалося,— зітхнула Карлотта.— Він називав це місце своїм сховищем. Цікаво чому? Він ніколи цього не пояснював.