Пісня скінчилася. Гості підвелися. Усі поглядали на аркушик паперу кольору слонової кістки. Пфефферкорн узяв і собі примірник і побачив карту кладовища, на якій стрілочками було вказано, як пройти від каплички до могили. На зворотному боці була програма щойно завершеної церемонії. Пфефферкорн прочитав, що він мав виступити третім.

Глава десята

ін прийшов останнім і вийшов першим, став на сходах каплички, чекаючи на Карлотту, щоб вибачитись за спізнення. Присутні виходили парами. Надівали сонцезахисні окуляри, або опускали їх з лоба. Носові хусточки повернулися до кишень. Жахливо худі жінки чіплялися за чоловіків, набагато старших за себе. Пфефферкорн, який не мав телевізора і нечасто ходив у кіно, підозрював, що має знати цих людей. До нього підійшла жінка, усипана коштовним камінням, і спитала, чи не скаже він, де тут убиральня, і дуже розгубилася, коли він зізнався, що не знає. Жінка відійшла, і Пфефферкорн зрозумів, що вона прийняла його за робітника цвинтаря.

— Дякувати богу, ти прийшов.

Карлотта де Валле відчепилася від чоловіка, що її підтримував, і вхопилася за Пфефферкорна, її вовняний жакет неприємно шкрябнув його спітнілу шию.

— Артуре,— вона відступилася, щоб краще його розгледіти.— Любий Артуре.

Вона була саме такою, як він її і пам’ятав, вражаючою, якщо і не вродливою в загальноприйнятому значенні цього слова, з високим лобом без жодної зморшки і римським носом. Саме завдяки останньому її кар’єра актриси обмежилася кількома пілотними випусками та рекламним роликом. Після тридцяти вона не працювала. Та в цьому і не було потреби. Вона була одруженою з одним із найпопулярніших романістів. Чотиридюймові підбори і капелюх робили її імпозантну постать іще імпозантнішою: без черевиків її зріст був сто сімдесят вісім сантиметрів, вища за Пфефферкорна, але покійному чоловікові до пари. Пфефферкорн намагався не дивитися на капелюх. Вражаюча штучка, прикрашена ґудзиками, стрічками і мереживом. Капелюх мав форму перекинутого конуса: вузький біля голови, він розширювався на краях, як зачіска Нефертіті.

Вона спохмурніла.

— Я сподівалася, ти скажеш кілька слів.

— Я не знав,— відповів Пфефферкорн.

— Ти не отримав повідомлення? Я лишила його тобі вранці.

— Я був у літаку.

— Так, але ж я думала, ти прослухаєш його, коли вийдеш.

— Та ти ж розмовляла з моїм автовідповідачем.

— Господи, Артуре. Хочеш сказати, що досі не маєш мобільного?

— Ні.

Карлотта щиро здивувалася.

— Ну, то і краще. Церемонія і так затягнулася.

Її супутник переступив з ноги на ногу, подаючи сигнал, що чекає, доки його представлять, і Пфефферкорну цей жест, зважаючи на обставини, видався владним.

— Артуре, це Люціан Сейворі, агент Білла. Артур Пфефферкорн, наш старий та любий друг.

— Дуже приємно,— відповів Сейворі.

Він був старезним, з величезною головою. Вона мала дуже дивний вигляд на верхівці його зсохлого тіла. Рідке чорне волосся, зачесане назад, обліплювало череп.

— Артур теж письменник.

— Добре.

Пфефферкорн, не погоджуючись, помахав рукою.

— Місіс де Валле,— втрутився молодик з рацією.— Ми майже готові.

— Так, звісно.— Карлотта простягнула Пфефферкорну руку, і вони пішли до могили.

Глава одинадцята

фефферкорн стояв поруч із Карлоттою увесь час. Він чудово розумів, що всі на нього витріщаються, гадаючи, хто це такий. Щоб не звертати на них уваги, він занурився думками в минуле. Вони з Біллом навчалися разом із сьомого класу, але здружилися, лише коли почали працювати над шкільною газетою в старших класах. Кожен із хлопців знайшов свою противагу. Дуже скоро вони стали нерозлийвода: кремезний добродушний поляк і худий мінливий єврей. Пфефферкорн називав Білла «козаком». Білл називав Пфефферкорна єврейським ім’ям, Янкель. Пфефферкорн рекомендував приятелеві, які книжки читати. Білл схвалював грандіозні мрії друга. Пфефферкорн редагував твори Білла. Білл підвозив Пфефферкорна додому, якщо доводилося затримуватися, закінчуючи макет. У випускному класі Пфефферкорна призначили головним редактором. Білл став комерційним директором.

Батьки Білла могли дозволити собі послати сина до приватного коледжу, але хлопці домовилися разом поступати до державного. Вони крутилися в тих самих, мистецьких колах, до яких так тягнуло Пфефферкорна. То були хвилюючі часи, й епіцентром контркультури був кампусний літературний журнал. Пфефферкорн піднявся до головного редактора. Білл виконував обов’язки менеджера з реклами.

На одній з вечірок Пфефферкорн зустрів високу дівчину з римським носом. Вона вивчала хореографію. Дівчина прочитала кілька його оповідань, і її вразив його словниковий запас. Він збрехав, що цікавиться танцями. Закохався у неї одразу ж, але йому вистачило здорового глузду тримати почуття при собі, і це було правильно, як виявилося пізніше, коли він познайомив її з Біллом, і дівчина закохалася в приятеля.