— Усе відносно. Не забувай, де ми живемо. Тут на письменників ніхто не звертає уваги. Я тобі більше скажу. Не хвилюйся, це тебе не збентежить. Якось ми пішли до книжкової крамниці. Здається, мені потрібна була кулінарна книга, а ми саме проходили повз крамничку, тож увійшли, я взяла книгу і стала в чергу біля каси. А біля прилавку була така велика,— вона розвела руки,— просто величезна шафа з його новими книгами. І світлина зверху, ще й ім’я на ньому написане. Я не сумнівалася, що продавчиня легко складе два та два. Принаймні, посміхнеться. Але — жодної реакції. Ми підійшли заплатити, а вона і оком не повела. Білл передав їй кредитку зі своїм іменем, і знову нічого. Вона провела платіж, положила книжку в пакет і побажала гарного дня.— Карлотта відкинулася на спинку стільця.— А шафа була за п’ять футів від нас.

— Чомусь мене це не дивує,— відповів Пфефферкорн.

— Краще, ніж коли тебе оточує юрба, щойно ти виходиш на вулицю. Не знаю, як виживають кінозірки.

— Їм подобається.

— Має подобатися, еге ж? Вони ексгібіціоністи.

Підійшов офіціант.

— Десерт, сеньйоро?

— Капучіно, будь ласка.

— А вам, сеньйоре?

— Звичайну каву, дякую.

— Артуре, ми з тобою справжній робочий клас.

У машині Карлотта позичила Пфефферкорну свій мобільний телефон.

— Татку? Котра година?

Пфефферкорн геть забув про різницю в часі.

— Вибач, люба.

— У тебе дивний голос. Усе гаразд?

— Усе добре.

— Ти п’яний?

— Хотів сказати, що я поміняв квитки. Буду вдома завтра вдень.

— Татку? Що відбувається?

— Усе гаразд. Вирішили з Карлоттою надолужити час.

— Гаразд. Хай щастить.

Він закрив телефон.

— Вона, мабуть, красуня,— сказала Карлотта.

Він кивнув.

— Коли я бачила її востаннє, вона була дуже милою... Господи, то була її бар-міцва.— Карлотта озирнулася через плече і перестроїлася на іншу смугу.— Інколи я жалкую, що не маю дітей. Не дуже часто. Це був мій вибір. Біллові хотілося дітей. Але я боялася, що перетворюся на власну матір. Смішно,— вона знову перестроїлася,— але я все одно на неї перетворилася.

Повернувшись до будинку, вони двічі кохалися. А потім Карлотта проводила Пфефферкорна до його кімнати, де він міг спокійно зібратися вранці, щоб не тривожити її.

Глава шістнадцята

аснути Пфефферкорн не міг. Він увімкнув нічник, потягнувся за пультом і включив новини. Жінка з бездоганною зачіскою повідомила його, що прем’єр-міністр Західної Злабії зробив заяву, в якій засудив капіталістичну експлуатацію і розповів про продаж ексклюзивних прав на розробку газових родовищ Китаю. Східна Злабія була у нього в руках. Пфефферкорн подивився іще кілька хвилин, вимкнув телевізор і відкинувся на спинку ліжка. Спати зовсім не хотілося. Нічого спільного з відчуттям провини безсоння не мало, бо нічого такого він не відчував. Принаймні, так йому здавалося. А може, він просто добре приховував це відчуття, і воно проявилося у вигляді безсоння. Але він уважав, що причиною була можливість, яка щойно перед ним відкрилася. Нелогічно, він розумів це. Нічого не змінилося. Він так і лишався Пфефферкорном, другорядним викладачем творчого письма. Водночас, те, що вони кохалися з Шарлоттою,— те, про що він мріяв усе своє доросле життя,— пробудило в ньому мрії, що дрімали з того часу, відколи йому було двадцять. Лише жінка може змусити чоловіка так почуватися, подумав він. І виправив себе. Не просто жінка. Карлотта.

Піддавшись романтичному імпульсу, він відкинув ковдру, одягнув халат і спустився на терасу, прихопивши по дорозі жменьку камінців із горщика з бамбуком. План був кидати їх по одному у вікно Карлотти, розбудити її і, можливо, зайнятися коханням утретє. Але на прохолодному повітрі він відчув, як це смішно. Навіть якщо він угадає, яке з темних вікон належить Карлотті, усе може скінчитися розбитим склом.

Він викинув камінці і сів на камінь на краю сріблястого лужка. Ніч була чудовою, повітря солодке, як нектар. Іздалеку лунало заспокійливе дзюрчання фонтана. Навіть дивна декоративна вежа здавалася витвором мистецтва, на ній блимав ліхтарик, нагадуючи споглядачеві, що це дім, а не музей. Карлотта назвала будинок гротескним, і це частково було правдою, хоча була в ньому і певна благопристойність. Може, то і краще, що розбагатів саме Вілл, а стосунки з грошима Пфефферкорна зводилися до суміші бажання і зневаги, бо йому їх ніколи не вистачало.

Замолоду він не заздрив Віллу. По-перше, різниця між ними була не такою вже і вражаючою. Біллові батьки ніколи не зазнавали невдач, як батьки Пфефферкорна, але й Рокфеллерами вони не були. Більш того, сам факт, що Вілл — його приятель, дозволяв Пфефферкорну втерти носа моралі середнього класу, хоча сам він і їздив на «Камаро». Щоб почуватися на одній нозі з Біллом, гроші йому були не потрібні, бо в нього була власна сила. З них двох інтелектуалом був саме він. Він був Письменником.